— Я вас зовсім не знаю, — пробелькотів лейтенант.
Але його товариш прошепотів йому: «Так діла не буде».
Він узяв у нього візитну карточку, приклав до неї свою і простяг обидві Дідеріхові. Дідеріх подав свою, потім прочитав: «Альбрехт граф Тауерн-Беренгейм». І вже не читаючи другої, став поквапливо і старанно уклонятися. Тим часом другий офіцер звернувся до Готліба Горнунга:
— Мій друг, звичайно, дозволив собі тільки невинний жарт. Проте він ладен дати перше-ліпше задоволення; я хочу тільки заявити, що образливих намірів у нього не було.
Його супутник, до якого він при цьому повернувся, знизав плечима. Дідеріх пробелькотів:
— О, я дуже вдячний!
— Отже, ми можемо вважати, що з цією справою покінчено, — сказав один із них, і обидва офіцери пішли геть.
Дідеріх що й досі стояв на місці з вогким лобом і затуманеною свідомістю. Зненацька він глибоко зітхнув і повільно всміхнувся.
Після цього в пиварні тільки й розмов було що про цю пригоду. Дідеріх вихваляв перед своїми товаришами по чарці справді лицарську поведінку графа.
— Справжній аристократ завжди лишається вірний собі.
Його випнуті губи нагадували мишачу нірку, коли він мовив:
— Манери — не пуста штука.
Знову й знову звертався він до Горнунга, як до свідка великої події в своєму житті.
— І все так просто, правда? О, навіть рисковатий жарт не спиняє цих панів. І як він поводився: б-бездоганно, кажу я вам! Пояснення його вельможності були такі вичерпні, що я ніяк не міг… Ви розумієте: не можна ж бути грубіяном.
Всі зрозуміли це і запевнили Дідеріха, що «Нова Тевтонія» в цій справі поводилася цілком пристойно. Візитні карточки обох аристократів обійшли всіх новаків і були прибиті під кайзеровим портретом, між схрещеними рапірами. Не було жодного новотевтона, який би цього вечора не впився.
Семестр закінчився; але у Дідеріха й Горнунга на дорогу додому грошей не було. Вони вже давно не мали грошей на найнеобхідніше. З огляду на ті обов’язки, що їх накладала на Дідеріха належність до корпорації, сума, визначена йому, була збільшена до двохсот п’ятдесяти марок, а проте він багато заборгував. Усі джерела були вичерпані, спраглий погляд бачив навкруги саму висохлу пустелю, і зрештою довелося, хоч як мало це личило лицарям, подумати про стягнення тих грошей, які вони самі свого часу позичили товаришам. Звичайно, за цей час дехто із старих корпорантів встиг забагатіти. Та Горнунг марно шукав таких у своїй пам’яті; тоді Дідеріх згадав про Мальмана.
— До нього можна, — заявив він. — Адже ж він не був у жодній корпорації: це просто негідник і скнара. Спробую все ж таки навідатися до нього.
Але Мальман, побачивши Дідеріха, відразу вибухнув громовим реготом, про який Дідеріх майже забув і який зразу збавив йому хоробрості. Який Мальман нетактовний! Адже ж він повинен був відчути, що тут, в його юридичному бюро видачі патентів, разом з Дідеріхом духовно приявна вся «Нова Тевтонія», і вже заради неї слід було б поставитися до Дідеріха з пошаною. Дідеріхові здалося, наче його раптом вирвали з якогось єдиного цілого, що вливало в нього силу, і він зненацька опинився перед цією людиною сам на сам. Непередбачене й неприємне становище! Тим простіше виклав він суть справи. О, він не просить своїх грошей, він ніколи не поставився б так до товариша! Коли б Мальман тільки зробив йому послугу і поручився за його вексель. Мальман відкинувся на спинку крісла і поважно, без вагань відповів:
— Ні.
Дідеріх був приголомшений:
— Як це ні?
— Порука за когось суперечить моїм принципам, — пояснив Мальман.
Дідеріх почервонів від обурення.
— Але ж я поручився за вас, і потім векселя було подано мені, і мені довелося сплатити за вас сто марок. А ви сховалися.
— От бачите? А якби я тепер поручився за вас, ви б так само не заплатили.»
Дідеріх тільки закліпав очима.
— Ні, дружочку, — закінчив Мальман, — якби я наважився поповнити самогубство, то обійшовся б і без вас.
Дідеріх набрався духу і задирливо сказав:
— Ви, очевидно, не маєте уявлення про те, що таке честь, шановний пане!
— Анінайменшого, — підтвердив Мальман і зайшовся громовим реготом.
Дідеріх, карбуючи кожне слово, заявив:
— Ви взагалі, здається, шахрай, до того ж патентований.
Мальман перестав сміятися; його очі на маленькому обличчі запалали злобою, він підвівся:
— Забирайтеся звідси, — спокійно сказав він. — Мені наплювати на цю розмову, але в сусідній кімнаті сидять мої службовці, і їм не слід таке слухати.
Він схопив Дідеріха за плечі, повернув його і підштовхнув до дверей. За кожну спробу вирватися Дідеріх діставав міцного стусана.