— Я вимагаю задоволення! — кричав він. — Ви повинні зі мною битися.
— Саме це я й роблю. Ви що, не помічаєте? Тоді я покличу ще когось на підмогу, — Він відчинив двері: — Фрідріху!
І Дідеріх потрапив до рук пакувальника, який скинув його зі сходів. Мальман гукнув навздогін:
— Не майте на мене зазле, дружочку! Якщо у вас знову буде якась потреба, приходьте ще.
Дідеріх почистився і вийшов від Мальмана в пристойному вигляді. Тим гірше для Мальмана, якщо він так поводиться! Дідеріхові не було чим собі дорікати; суд честі його виправдав би цілком. Це вкрай обурливо, що якийсь індивід може собі на таке дозволити; Дідеріх був ображений за всі корпорації. З другого боку, не можна було відкинути того, що Мальман значно відсвіжив колишню Дідеріхову повагу до нього. «Який негідник, — думав Дідеріх. — Але таким треба бути…»
Вдома лежав рекомендований лист.
— Тепер ми можемо їхати, — сказав Горнунг.
— Як це ми? Мені самому потрібні ці гроші.
— Ти, звичайно, жартуєш. Я ж не можу залишитися тут сам.
— Тоді шукай собі товариство!
Дідеріх так зареготав, що Горнунг подивився на нього, як на божевільного. Після цього Дідеріх справді виїхав.
Лише дорогою він помітив, що адреса на конверті написана рукою його матері. Цього ще ніколи не було… Відколи вона послала останню листівку, писала вона, батькові стало значно гірше. Чому Дідеріх не приїздить? «Нам слід бути готовими до найгіршого. Коли ти хочеш ще раз побачити палко коханого всіма нами тата, не барися більше, мій сину».
Від тещу листа Дідеріхові стало моторошно. Він вирішив просто не повірити матері. «Жінкам я взагалі не вірю, а у мами, крім того, і так не все гаразд».
Але в момент Дідеріхового приїзду пан Геслінг справді доживав останні хвилини.
Вражений цим видовищем, Дідеріх не встиг ще переступити поріг, як зайшовся страшними зойками. Спотикаючись, дістався він ліжка, обличчя йому стало мокре, наче під час умивання; він часто-часто махав руками й безпомічно бив себе по стегнах. Раптом він побачив на ковдрі батькову руку, впав навколішки і поцілував її. Пані Геслінг, тиха й покірна навіть в останні хвилини життя свого чоловіка, по другий бік ліжка так само поцілувала ліву руку. Дідеріх згадав, як цей спотворений чорний ніготь налітав на нього, коли батько бив його по щоках, і голосну заплакав. А прочухан, коли він украв гудзики з ганчір’я! Ця рука була страшна, але Дідеріхове серце стискалося від думки, що він утратить її. Він відчував, що мати думає про те саме, а вона вгадувала його думки. Раптом, обійшовши ліжко, вони впали одне одному в обійми.
Відвідини знайомих, які приходили виявити своє співчуття, повернули Дідеріхові самовладання. Стримано й впевнено репрезентував він перед усім Нецігом «Нову Тебтонію», бачив на обличчях захоплення і майже забував про своє горе. Зустрічати старого Бука він вийшов до самого під’їзду. Огрядна постать першої людини Неціга в парадному сюртуці справляла величезне враження. Старий з гідністю тримав перед собою циліндр денцем донизу, скинувши чорну рукавичку, він простяг руку, що вразила Дідеріха своєю м’якістю. Погляд його блакитних очей проймав Дідеріха теплом. Бук сказав:
— Ваш батько був добрий громадянин. Молодий чоловіче, будьте й ви таким. Поважайте завжди права своїх близьких! Цього вимагає ваша власна людська гідність. Я сподіваюся, що нам доведеться ще спільно попрацювати в нашому місті для вагального добра. Ви, певно, незабаром закінчите університет?
Дідеріх ледве міг вимовити «так», настільки він розгубився від побожності. Старий Бук спитав уже не таким урочистим тоном:
— Скажіть, мій молодший син заходив до вас у Берліні? Ні? О, він неодмінно зайде. Він тепер теж там учиться.
Але йому доведеться відбувати свій рік військової служби, А ви вже відслужили?
— Ні, — Дідеріх густо почервонів і промурмотів слова перепрошення. Він до цього часу ніяк не міг перервати навчання. Але старий Бук знизав плечима, ніби це не має жодного значення.
За батьковою духівницею, Дідеріх разом із старим бухгалтером Сетбіром призначався на опікуна своїх двох сестер. Сетбір повідомив його, що батько залишив капітал у сімдесят тисяч марок, призначений на посаг дівчатам. Навіть процентів з нього не можна було чіпати. Що ж до фабрики, то чистий прибуток з неї за останні роки становив пересічно дев’ять тисяч марок.
— Це й усе? — запитав Дідеріх.
Сетбір пильно подивився на нього, спочатку з жахом, потім з докором. Якби молодий господар знав, скільки його покійному батькові й самому Сетбірові довелось попрацювати, щоб піднести фабрику на таку висоту! Звичайно, підприємство ще можна розширити…