Під час бігу Дідеріх упав, йому заболіла нога. Не так, щоб він не міг не кульгати, проте він кульгав, і коли рота рушила «в поле», йому дозволили залишитися. Щоб допевнитися цього, він наважив, підійти до самого капітана.
— Пане капітане, дозвольте…
Що тоді сталося! У своєму невіданні він самоволячки звернувся до влади, від якої тільки можна було мовчки, внутрішньо схиливши коліна, приймати накази! Влади, наблизитися до якої слід було тільки «за командою»! Капітан так кричав, що збіглися всі унтер-офіцери, і на їхніх обличчях був жах від скоєного блюзнірства. З переляку Дідеріх зашкутильгав дужче, і його довелося увільнити від служби ще на один день.
Унтер-офіцер Ванзелов, відповідальний за провину свого однорічника, тільки й сказав Дідеріхові:
— А ще освічена людина!
Він звик до того, що всі прикрощі йшли від однорічників. Ванзелов спав у приміщенні їхнього відділення за перетинкою. Після того, як гасили світло, вони лихословили, поки унтер-офіцер обурено не кричав:
— А ще освічені люди!
Попри довголітній досвід, він досі сподівався від однорічників більшої інтелігентності й вихованості, ніж від інших, і завжди розчаровувався. Дідеріх, на його думку, був далеко не з гірших. Не тільки пиво, яким його частували, впливало на оцінку Ванзелова. Ще більшу увагу Ванзелов звертав на дух радісного послуху, а у Дідеріха він був. На заняттях із «статуту» він міг бути прикладом для інших. Він, здавалося, був сповнений військових ідеалів хоробрості й чиношанування. До всього, що стосувалося відзнак і рангів, у нього було ніби якесь природжене чуття. Ванзелов казав: «Тепер я командувач корпусу», — і Дідеріх зразу ж починав поводитися так, начебто й не сумнівався в цьому. Коли ж Ванзелов заявляв: «Тепер я член королівської сім’ї», — Дідеріхова поведінка була така, що на обличчі унтер-офіцера з’являлася усмішка щаленця, опанованого манією величності.
Під час приватної розмови в їдальні Дідеріх оповів своєму начальникові, що він у захваті від солдатського життя. «Розчинятись у великому цілому!» — казав він. Тільки одного на світі він хотів — лишитися на військовій службі. І він був щирий, хоч після обіду на навчанні «в полі» мріяв лише про те, щоб залягти в рів і здиміти. Мундир — і так надто вузький заради статурності — після їди ставав для нього мукою. Що з того, що капітан, викрикуючи команду, сміливо й войовниче гарцює на коні, — коли тобі самому доводиться відсапуватися від бігу і відчувати, як булькотить у шлункові неперетравлений суп. Об’єктивне захоплення, яке переповнювало Дідеріха, тут відступало перед особистими тяготами. Нога знову розболілась, і Дідеріх прислухався до болю з острахом і надією, змішаною із зневагою до самого себе, — ось-ось біль стане сильніший, такий сильний, що йому не треба буде йти «в поде», що, можливо, він навіть не зможе виходити на двір казарми і його змушені будуть відпустити!
Він дійшов до того, що в неділю розшукав батька одного з товаришів по корпорації — таємного радника медицини. Він змушений просити його допомоги, сказав Дідеріх, червоніючи від сорому. Він у захваті від армії, того великого цілого, і охоче залишився б на військовій службі. Це велична справа, стаєш, так би мовити, часткою влади і завжди знаєш, що треба робити: це прекрасне почуття! Але ж у нього нога.
— Я не можу допустити до того, щоб стати калікою. Зрештою мені треба утримувати матір і сестер.
Таємний радник оглянув його.
— «Нова Тевтонія» — наш прапор, — сказав він. — Випадково я знаю вашого головного лікаря.
Про це Дідеріхові вже говорив його товариш. Він попрощався уклінно і пішов з малою надією.
Ця надія спричинилася до того, що наступного ранку він ледве міг ступати. Він заявив, що хворий.
— Хто ви? Чого це ви мене турбуєте? — і полковий лікар зміряв його поглядом. — У вас квітучий вигляд, і ваш живіт уже трохи спав.