І Дідеріх з полегкістю погодився. Ходити й вербувати християн здалося йому справою трохи неприємною.
— «Соціал-демократію я беру на себе», — сказав кайзер. — Вібелеві очі заблищали грізно, як у кота. — Чого ж вам треба ще? Солдати підготовлені до того, що їм, мабуть, доведеться стріляти в своїх любих родичів. Отже? Можу вас повідомити, мій друже, що ми стршо напередодні великих подій.
Побачивши велику Дідеріхову цікавість, Вібель додав:
— Те, про що мені пощастило дізнатися через мого кузена фои Кляпке…
Вібель зробив паузу. Дідеріх клацнув каблуками.
— … ще не підлягає розголосові. Зазначу тільки, що вчорашнє висловлювання його величності — «критиканів як найпокірніше просять струсити порох Німеччини із своїх ніг» — було пересторогою, до якої треба поставитися з усією серйозністю.
— Справді? Ви так гадаєте? — сказав Дідеріх. — В такому разі мені справді дуже не пощастило: саме тепер я змушений був піти з армії його величності. Дозволю собі сказати, що я б до кінця виконав свій обов’язок щодо внутрішнього ворога. На армію, наскільки мені відомо, кайзер може звіритися.
В ці холодні й вогкі лютневі дні 1892 року від багато часу збував на вулиці, чекаючи великих подій. На Унтер ден Лінден щось змінилося, хоч було ще неясно, що саме. На перехрестях стояли кінні поліціянти й також чекали. Перехожі вказували один одному на величезні скупчення поліції. «Безробітні!» Люди зупинялися, щоб подивитися на них. Вони йшли з північної частини міста невеличкими групами, повільним, розміреним кроком. На Унтер ден Лінден вони зупинялися, наче розгубившись, радилися поглядами і повертали до палацу. Там вони, засунувши руки в кишені і піднявши плечі, мовчки стояли під дощем, що падав на їхні вилинялі пальта, а проїжджі екіпажі обхляпували їх болотом. Деякі з них стежили очима за перехожими офіцерами, дамами в довгих шубах, у колясках, чоловіків, які припленталися сюди з Бургштрасе, і їхні обличчя не виражали нічого — ні погрози, ні навіть цікавості, ніби вони прийшли сюди не дивитися на інших, а показати себе. А деякі не зводили очей з вікон палацу. Вода струмочками стікала по їхніх зведених догори обличчях. Кінний поліціянт з криком відтискав їх від палацу на другий бік вулиці або до найближчого рогу, але за хвилину вони вже знову стояли на тому ж місці, і здавалося, що між цими широкими змарнілими обличчями, освітленими тьмяним заходом сонця, і непохитним темним муром зяє величезна безодня.
— Не розумію, — казав Дідеріх, — чому поліція не діє енергійніше! Адже ж це банда бунтівників.
— Не турбуйтеся, — заперечував Вібель, — поліція одержала точні інструкції. Там, нагорі, провадять добре продуману політику, запевняю вас. Далеко не завжди бажано, щоб такі гнійники на тілі держави були виведені на самому початку. Їм дають доспіти, а тоді вже беруться за роботу!
Гнійник, про який говорив Вібель, день у день достигав усе більше, і двадцять шостого він, очевидно, прорвав. Демонстрації безробітних, здавалося, мали цього дня певну мету. Відтиснені на одну з північних вулиць, безробітні, раніше ніж їм встигали перетяти дорогу, пробивалися ще більшими гуртами із сусідньої. На Унтер ден Лінден їхні колони з’єднувалися; поліція розганяла їх, а вони зливалися знову, доходили до палацу, відступали і знову поверталися до нього, мовчазно і невтримно, мов ріка, що вийшла з берегів. Рух екіпажів припинився, пішоходи застрявали, втягнені цією повільною повінню, що в ній потопала площа, цим каламутним і сірим морем бідняків, яке вперто котилося вперед, з глухим гомоном, підносячи, ніби щогли загиблих кораблів, держална прапорів: «Хліба! Праці!» Виразніший гул виривався з глибин то тут, то там: «Хліба! Праці!» Линучи над юрбою, він наростав, немов з грозової хмари: «Хліба! Праці!» Натиск кінної поліції — море запінилося, відринуло, залунали жіночі голоси в тім хаосі, пронизливі, як сигнальні свистки: «Хліба! Праці!»
Біжать, збивають одне одного з ніг, змітають юрбу роззяв біля пам’ятника Фрідріхові. Але в них роззявлені роти; з дрібних чиновників, які не можуть дістатися до своєї служби, летить порох, ніби їх витрушують. Хтось із покривленим обличчям, якого Дідеріх не пізнає, кричить: «Тепер усе піде інакше! Будуть бити жидів!» — і людина зникла раніше, ніж Дідеріх устиг збагнути, що це пан фон Барнім. Він хоче кинутися слідом за ним, але натовп жбурляє його до вікна кав’ярні, він чує брязкіт розбитої шибки, і якийсь робітник кричить: «Нещодавно вони вигнали мене звідси, бо на мені не було циліндра і мої тридцять пфенігів пропали», — і лізе крізь вікно до кав’ярні, де люди, стикаючись серед перекинутих столиків, падають животами на підлогу, всіяну уламками, і голосно верещать: