Дідеріх розгублено відповів, що його батько помер. Агнеса висловила своє співчуття, а потім знову спитала, чому він перестав приходити до них тоді, три роки тому.
— Правда, вже майже три роки?
Дідеріх опанував себе. Життя корпорації захопило його цілком. У ній панує надзвичайно сувора дисципліна.
— А потім я відбував військовий обов’язок.
— О! — Агнеса подивилася на нього. — Он скільки ви встигли за цей час! А тепер ви, певно, вже доктор?
— Сподіваюся скоро бути.
— Ви майже зовсім не змінилися.
Він невдоволено дивився перед себе. Його рубці, його широка фігура, вся набута ним мужність: хіба для неї це ніщо? Вона навіть не помітила цього?
— Зате ви змінилися, — грубо сказав він. На її блідому, на диво худому обличчі виступила легка червінь, навіть маленький загнутий ніс, укритий ластовинням, трохи почервонів.
— Так. Я часом хворію, але це минеться.
Дідеріх пожалкував, що був з нею негречний.
— Я, звичайно, хотів сказати, що ви стали ще красивішою, — і він глянув на її руде волосся, яке вибивалося з-під капелюшка і здавалося ще пишнішим від того, що обличчя схудло. Тут він пригадав своє минуле приниження і те, як усе тепер змінилося. Він сказав зачіпливо:
— А як поживає пан Мальман?
Агнеса зневажливо скривилася.
— А ви ще пам’ятаєте його? Якби я його зустріла зараз, то не звернула б на нього уваги.
— Справді? Але ж тепер у нього бюро видачі патентів і він міг би одружитися.
— Хай так!
— Однак раніше ви цікавилися ним.
— Чому ви так думаєте?
— Він завжди вам щось дарував.
— Я воліла б нічого не брати у нього, але тоді… — вона віп’яла очі в дорогу, в торішнє мокре листя, — тоді б я по змогла приймати й ваших подарунків.
І вона злякано замовкла. Дідеріх відчував, що на них обох ліг якийсь тягар, і так само мовчав.
— Ну, про такі дрібниці не варто й говорити, — видушив він із себе. — Кілька квітів. — І з новим обуренням: — Мальман подарував вам навіть браслета.
— Я ніколи не ношу його, — сказала Агнеса.
У нього раптом закалатало серце і з язика зірвалося:
— А якби він був від мене?
Відповіді не було; він затамував подих. Потім вона ледве чутно мовила:
— Тоді носила б.
Після цього вони зразу прискорили крок і не обмінялися більше жодним словом. Вони дійшли до Бранденбурзьких воріт, побачили, що Унтер ден Лінден заповнена грізною юрбою поліціянтів, і поквапливо повернули на Доротеєнштрасе. Тут людей було мало, Дідеріх уповільнив ходу і засміявся.
— Власне, це дуже кумедно. Бо ж усе, що Мальман вам дарував, було куплено на мої гроші. Він відбирав у мене останні пфеніги, я був тоді ще зовсім жовторотим хлопчаком.
Вони зупинилися.
— О! — і вона глянула на нього, її золотисто-карі очі замерехтіли. — Який жах! Ви мені пробачите це?
Він посміхнувся з виглядом переваги.
— Все це давня історія, гріхи молодості.
— Ні, ні, — збентежено повторювала вона.
Тепер головне, сказав він, як їй потрапити додому. Пройти далі було неможливо. Омнібусів також не було видно.
— Мені дуже шкода, але вам доведеться ще трохи понудьгувати в моєму товаристві. Між іншим, я живу тут поряд. Ви могли б зайти до мене, принаймні не мокли б під дощем. Але, звичайно, для панночки це незручно.
У неї все ще був той самий благальний погляд.
— Ви такий добрий, — сказала вона, часто дихаючи, — ви такий благородний. — Вони вже входили до під’їзду. — Адже я можу довіритися вам?
— Я знаю, чого від мене вимагає честь моєї корпорації, — сказав Дідеріх. їм довелося пройти повз кухню, але там нікого не було.
— Скиньте, будь ласка, пальто, — лагідно запропонував Дідеріх. Він стояв, не дивлячись на Агнесу, і переступав з ноги на ногу, поки вона знімала з голови капелюшка.
— Я піду скалку хазяйці, щоб вона приготувала чай.
Він уже обернувся був до дверей, та раптом відсахнувся.
Агнеса схопила його руку й поцілувала її.
— Що ви, панно Агнесо! — страшенно перелякавшись, пробурмотів він і, ніби втішаючи, обняв її за плечі; тоді вона зронила голову на його плече. Він притис губи до її волосся, досить міцно, вважаючи це за свій обов’язок. Від дотику його губ тіло її затремтіло і забилося, наче під ударами. Крізь тонку блузку відчувалась його теплота і вогкість. Дідеріхові стало жарко, він поцілував Агнесу в шию, І раптом її обличчя наблизилося до нього: спраглі уста, напівзаплющені очі і такий вираз, якого він ніколи не бачив і від якого у нього запаморочилася голова.
— Агнесо! Агнесо, я кохаю тебе, — сказав він, наче щось змушувало його до цього. Вона не відповіла, з її відкритого рота виривалося часте тепле дихання, і він відчув, що вона падає, він поніс її, і йому здавалося, що вона тане у нього в обіймах.