Ранком він, звичайно, здивувався і був неприємно вражений, побачивши себе не в ліжку. Він згадав, яка велика подія сталася в його житті, і серце його солодко завмерло. Але разом з тим у нього зародився сумнів — чи не занадто він переборщив учора в листі. Він перечитав його: все це дуже добре, і справді можна було загубити голову, несподівано ставши коханцем такої чудової дівчини. Шкода, що її немає зараз тут, як би він приголубив її! Та листа краще все ж таки не надсилати. Це було б необережно з усіх міркувань. Ще, так і дивись, потрапить до рук татуся Геппеля… Дідеріх замкнув листа до шухляди письмового стола. «Вчора я навіть поїсти забув!» Він замовив собі щедрий сніданок. «І курити не хотілося, щоб не заглушити її запаху. Все це дурниці. Так не можна». Він закурив сигару і пішов до лабораторії. Те, що у нього було на серці, він поклав вилити краще не в словах — такі пишні слова не гідні мужчини і недоречні, — а в музиці. Він узяв у наєм рояль і набагато успішніше, ніж колись на уроках музики, зайнявся Бетховеном і Шубертом.
У неділю, коли він подзвонив біля дверей Геппелів, Агнеса сама відчинила йому.
— Служниця не може відійти від плити, — сказала вона, але погляд виказував її цілком.
Дідеріх зніяковіло опустив очі на срібний браслет, яким вона побрязкувала, немов бажаючи привернути його увагу.
— Не пізнаєш? — шепнула Агнеса. Він почервонів.
— Той, що його подарував Мальман?
— Не Мальман, а ти! Я наділа його вперше.
Вона швидко й гаряче потисла йому руку, потім відчинила двері до вітальні; Пан Геппель обернувся:
— А, от і наш утікач! — Та як тільки він побачив Дідеріха, вираз його обличчя змінився, він пожалкував про свою фамільярність. — Їй-богу, я б не пізнав вас, пане Г еслінгу!
Дідеріх подивився на Агнесу, немовби кажучи: «От бачиш? Він помітив, що я вже не таке дурне хлоп’я».
— А у вас усе по-старому, — мовив Дідеріх, вітаючися з сестрами і Геппелевим шуряком. Але насправді він бачив, що всі дуже постаріли, особливо сам пан Геппель, який мав уже не такий бадьорий вигляд, як колись, а масні щоки його сумно обвисли. Діти підросли, і в кімнаті ніби когось не вистачало.
— Так, так, — завершив вступну розмову пан Геппель, — час спливає, але добрі друзі завжди знаходять один одного. «Коли б ти знав як!» — зніяковіло і зневажливо подумав Дідеріх, ідучи з усіма до столу. Приступаючи до телятини, він, нарешті, згадав, хто завжди сидів навпроти нього. Це була та тітка, яка з таким апломбом питалася його, що він вивчає, і не знала, що хімія і фізика — це не одне й те саме. Агнеса, котра сиділа поруч нього, поясніла йому, що ця тітка вже два роки тому померла. Дідеріх пробурмотів співчуття, але про себе подумав: «Значить, вона більше не плестиме дурниць». Йому здавалося, що в усіх тут приголомшений і пригнічений вигляд, лише його самого доля вивищила по заслузі. І він озирнув Агнесу згори донизу поглядом власника.
На солодку страву довелося чекати, як і три роки тому. Агнеса тривожно поглядала на двері. Дідеріх бачив, як потемніли її прекрасні золотисті очі, ніби трапилася якась біда. Він раптом відчув до неї глибокий жаль, величезну ніжність. Він підвівся і крикнув крізь двері: