Навіть при першому побіжному знайомстві з романом «Земля обітована» в око впадають риси, які свідчать про його близькість до творів великих французьких письменників — Бальзака і Мопассана. Андреас Цумзе — головний герой роману — сприймається як ще одна модифікація образу буржуазної молодої людини XIX століття, як логічне завершення розвитку типу, що починався постаттю Ежена Растіньяка, щоб за кілька десятиліть деградувати до Жоржа Дюруа. Андреас Цумзе близький родич Дюруа, його, сказати б, німецький кузен. Мопассан назвав «любого друга», точніше, людей цього типу, «чоловіком-повією». Це визначення дуже пасує і героєві «Землі обітованої». Кар’єрист і вискочень, як і його старший побратим, він хіба трохи сентиментальніший та недолугіший, трохи необережніший і тому програє свою життєву ставку. Не тільки риси характеру головного героя, але її чимало ситуацій, сюжетних ходів викликають у пам’яті схоже з романів французьких критичних реалістів. Та під пером молодого німецького письменника вони набувають нового, різко сатиричного забарвлення, стають гротесковими. Те, що у героїв Бальзака було трагедією, драмою, пристрастю, у персонажів Манна, які живуть і діють за нових історичних умов, скидається на ниций фарс, розіграний зажерливими, але нездарними акторами. В критиці часто висловлюється думка, що образові Андреаса Цумзе вадить статичність. Він не розвивається в часі. Автор лише грунтовніше, сказати б, у різних ракурсах показує ті ж самі незмінно притаманні йому якості. Але в такому зображенні є своя переконлива логіка. Постаті роману не мають перспективи розвитку, якихось змін на краще, вони безперспективні, як і форми суспільства, в якому живуть і діють. Розклад буржуазного суспільства породжує продукти гниття і не вивільнює нової енергії.
Надзвичайно вразливий на те, що звуть «духом часу», Генріх Манн схопив важливу прикмету світу, який його оточував, — внутрішню порожнечу і закостенілість при зовнішній розкішності й метушні. Зокрема це відбилося і в тому, що постаті роману, рухаючись і діючи, залишаються внутрішньо незмінними, духовно інертними. Це стосується і справжнього героя капіталістичної Німеччини мільйонера Туркгаймера, навколо якого, як укруг ритуального боввана, рухається все виведене в романі. Він центр і магніт «обітованої землі», на блиск його грошей, як комашня на вогонь, летять молоді й старі андреаси цумзе. Він диктує свої умови політикам, урядовцям, пресі, бо він платить і може, практично беручи, купити все і всіх, від актриси до міністра, від журналіста-початківця до маститого метра літератури, від оплесків захоплення до дівочого кохання. Він активний та динамічний у галузі накопичення грошей і зашкарублий, нерухомий у тій делікатній сфері, яка зветься духовністю.
В романі по-бальзаківському людно. Десятки майстерно виписаних постатей, у кожної своя неповторна манера говорити, свої жести, свої примхи і… свої розрахунки щодо того, як краще пристосуватися, влаштуватися, урвати, аби собі, аби більше, смачніше, дорожче! Манн не дає в романі картини життя всієї країни чи всього Берліна, він обмежується досить вузьким соціальним середовищем — буржуазні підприємці, банкіри й промисловці і та частина інтелігенції, що спродалася їм, слугує їхнім діловим інтересам, улещує, тішить і розважає. Це середовище в романі замкнене і нерухоме, хоч велика кількість сцен світського життя і може створити якусь ілюзію енергії. Насправді письменник змальовує існування, в якому можливі лише кількісні, а не якісні зміни. Іронія, що наскрізь просякає роман, є сама по собі запереченням подібного середовища та форм його життя. Автор широко вдається до таких прийомів загострення художнього образу, як гротеск або сатирична гіпербола, проте вони не втрачають у нього цілком реального життєвого змісту. Майнова сатира густо насичена барвами, та вони, зрозуміло, не складають гармонійного колориту, не милують ока. Це кричуща строкатість, що дратує і викликає відчуття чогось неприємного, вульгарного і позбавленого смаку, чим саме і був об’єкт Майнового зображення. Якщо вдатися до прикладу із спорідненої царини — живопису, образи «Землі обітованої» своїми кольорами й різкими лініями близькі до картин відомого німецького маляра-сатирика Отто Дікса, його триптиха «Велике місто» (можливо, що роман надихав художника в цій праці). «Вчитель Унрат, або Кінець одного тирана» — великий здобуток Генріха Манна в галузі соціально-психологічної сатири. З надзвичайним блиском виявився його хист до створення монументальних сатиричних образів, які по праву можуть стояти поруч кращих літературних типів, що давно вже стали для мільйонів читачів живим утіленням певних людських рис, чеснот і вад. Вчитель Унрат, німецький унтер Пришибеєв, — мерзенний виплід державної системи, що спирається на насильство. Його ненавидять і бояться не лише учні гімназії, де він викладає. І ті, що давно вже покинули шкільну лаву, зберігають десь на дні душі липучий ляк і почуття безсилості перед владою, які вщепив їм за дитинства вчитель-тиран. Найстрашніше не те, що Унрат — недорікувата, обмежена людина, тупий педант, сповнений недовіри і ненависті — покликаний вчити і виховувати дітей, хоч і це велике лихо. Найгірше те, що цей «педагог і напутник» не якийсь ганебний виняток, а норма кайзерівської школи. З усіма своїми бридотами він чудово вписується в щоденне життя вільгельмівської Німеччини. Він породження цього життя і одночасно його інструмент для формування покірливих і тупих вірнопідданців. Та постать вчителя Унрата має глибший зміст як втілення найреакційнішпх сторін німецької дійсності кінця минулого століття. «Унратівщина» як суспільне явище була відкрита письменником задовго до того, як духовні годованці похмурого вчителя-тирана — німецькі фашисти — стали запроваджувати в життя його людиноненависницькі принципи. Тим-то і великий Генріх Манн-сатирик, викривач капіталістичного суспільства, що, висміюючи різні негативні явища, характерні для цього суспільства, він спроможний побачити найнебезпечніше, найсуттєвіше і показати його на повний зріст.