Геппель відповів:
— Ах, так, поздоровляю.
Потім Дідеріх насилу видушив із себе:
— Де ви довідалися про мою нову адресу?
Геппель відповів:
— Ви, звичайно, не залишили її своїй колишній хазяйці. Але існують інші способи.
І вони подивилися один на одного. Геппелів голос був спокійний, але Дідеріх відчував у ньому страшну загрозу. Він завжди відганяв від себе думки про катастрофу, і от вона настала. Він змушений був сісти.
— Власне, — почав Геппель, — я прийшов тому, що Агнесі зовсім погано.
— О! — вимовив Дідеріх з облудним розпачем. — А що з нею?
Геппель сумно похитав головою.
— Серце відмовляється працювати, але це, звичайно, тільки нерви… Звичайно, — повторив він після марного чекання, що Дідеріх підтакне йому. — Вона впала в меланхолію від нудьги, і мені хочеться її розважити. Виходити їй не можна. Якби ви коли-небудь прийшли до нас; до речі, завтра неділя. «Я врятований, — відчув Дідеріх, — він нічого не знає». Радість зробила його дипломатом. Він почухав потилицю.
— Я й сам збирався неодмінно побувати у вас. Але мене спішно викликають додому; наш старий управитель захворів. Я навряд чи встигну попрощатися навіть із своїми: професорами. Завтра вранці я їду.
Геппель поклав йому руку на коліно.
— Подумайте добре, пане Геслінгу. Існують обов’язки і щодо старих друзів.
Він говорив повільно, і погляд його був такий проникливий, що Дідеріх мимоволі відвів очі.
— Коли б я тільки міг, — пробелькотів він.
Геппель сказав:
— Ви можете. Взагалі ви можете все, чого в даному разі треба.
— Як це? — Дідеріх внутрішньо заціпенів.
— Ви добре знаєте як, — сказав Агнесин батько і, відсунувши свого стільця, провадив далі: — Сподіваюся, ви не думаєте, що Агнеса послала мене до вас? Навпаки, я повинен був обіцяти їй, що зовсім не буду втручатися і дам вам спокій. Але потім я подумав, що, власне, було б дуже нерозумно нам з вами і далі грати в хованки, коли ми такі близькі знайомі і я ще знав вашого покійного батька, та при цьому ще наші ділові зв’язки, і таке інше, і таке інше. «Ділові зв’язки розірвані, мій любий!» — подумав Дідеріх. Він озброївся.
— Я зовсім не граю з вами в хованки, пане Геппелю.
— Тим краще. Тоді все гаразд. Я добре розумію: молода людина, особливо за наших часів, не наважується без опаски взяти шлюб. Але коли обставини складаються так щасливо, правда ж? Наші галузі тісно пов’язані, і якщо ви хочете розширити батьківське підприємство, то Агнєсин посаг буде вам дуже до речі. — І от одним духом, намагаючись не дивитися в очі: — На жаль, у даний момент я можу дати готівкою лише дванадцять тисяч, але целюлози ви можете мати, скільки хочете. «От бачиш, — подумав Дідеріх, — і ці дванадцять тисяч ти теж повинен будеш десь позичити, якщо тобі їх дадуть».
— Ви не зрозуміли мене, пане Геппелю, — проказав він, — я не збираюсь одружуватися. Для цього треба дуже великих грошей.
Геппель звів на нього перелякані очі, але спробував засміятися.
— Я можу понатужитись…
— Облиште це, — поблажливо зупинив його Дідеріх.
Геппель ставав усе безпораднішим.
— Що ж вам тоді потрібно?
— Мені? Абсолютно нічого. Я думав, що вам щось потрібно, бо ж ви прийшли до мене.
Геппель набрався сили.
— Так не можна, милий Геслінгу. Після всього, що сталося… Тим паче, що це триває так довго.
Дідеріх зміряв Агнесиного батька поглядом, кутки його губ опустилися.
— Значить, ви знали?
— Я не був певен, — пробурмотів Геппель.
І Дідеріх звисока:
— Інакше було б дивно.
— Я цілком довіряв своїй дочці.
— Часом так помиляєшся, — сказав Дідеріх, зважившись на все, що могло послужити йому для захисту.
У Геппеля почервонів лоб.
— Я і вам довіряв.
— Ви хочете сказати, що вважали мене за простачка? — Дідеріх засунув руки до кишень і відкинувся в кріслі.
— Ні! — Геппель схопився. — Але я не вважав вас за такого мерзотника, яким ви себе показали!
Дідеріх з гідністю підвівся.
— Ви дасте задоволення? — спитав він.
Геппель закричав:
— Саме цього вам і хотілося б! Звести дочку і пристрелити батька! В цьому вся ваша честь!
— Що ви розумієте в питаннях честі? — Дідеріх так само роздратувався. — Я не зводив вашої дочки. Я поступився її бажанню і потім уже не міг відчепитися. Це в неї від вас. — І з обуренням: — Хто мені доведе, що ви не змовилися з нею від самого початку? Це пастка!
У Геппеля було таке обличчя, ніби він от-от закричить ще голосніше… Раптом він злякався і звичайним, лише трохи тремтячим голосом сказав: