— Ми занадто гарячкуємо, а наша справа занадто важлива. Я обіцяв Агнесі не втрачати самовладання.
Дідеріх в’їдливо засміявся:
— Бачите, як ви брешете? Допіру ви сказали, що Агнеса ні сном ні духом не знає про те, що ви у мене.
Батько винувато посміхнувся.
— По-доброму завжди можна домовитися, чи не так, мій любий Геслінгу?
Але Дідеріх вважав, що розмовляти «по-доброму» небезпечно.
— Який я вам до біса любий Геслінг! — загорлав він. — Для вас я пан доктор!
— Ах, так! — мовив, заціпенівши, Геппель. — Певно, вас ще ніхто не величав паном доктором? Ви можете пишатися, що почуєте цей титул уперше за таких обставин.
— Чи не збираєтеся ви образити і честь мого стану?
Геппель відмахнувся.
— Я не хочу ображати нікого і нічого. Я тільки питаю себе, що ми, дочка моя і я, вам зробили? Вам справді потрібний такий великий посаг?
Дідеріх відчув, що червоніє. Тим рішучіше пішов він у наступ.
— Якщо ви неодмінно хочете знати, то моє моральне почуття не дозволяє мені одружитися з дівчиною, яка не може дати мені в посаг свою чистоту.
Геппель, очевидно, знову хотів обуритись, але його вже не вистачало на це — він тільки ледве стримав ридання.
— Якби ви бачили сьогодні її горе! Вона призналася; мені в усьому, бо не могла більше витримати. Мені здаєть ся, вона навіть мене більше не любить, тільки вас. Чого ж ви хочете, адже ж ви церший.
— Звідки я знаю? До мене у вас бував якийсь добродій, на прізвище Мальман.
Геппель відсахнувся, ніби його вдарили в груди.
— Авжеж, хіба можна знати? Хто збрехав раз, збреше і двічі. — І додав: — Ніхто не може від мене вимагати, щоб я зробив таку, як вона, матір’ю моїх дітей. Для цього у мене надто розвинене почуття відповідальності перед суспільством. — З цими словами він одвернувся, присів навпочіпки перед відчиненим чемоданом і почав укладати речі.
За спиною він чув тепер справжнє ридання Агнесиного батька і піймав себе на тому, що й сам розчулився; і тими благородно-мужніми думками, що їх він висловив, і горем Агнеси та Агнесиного батька, втамувати яке забороняв йому обов’язок, і болісною згадкою про своє кохання, і всім цим злощастям… Із завмиранням серця слухав він, як пан Геппель відчинив і зачинив за собою двері, як скрадався коридором і з легким шумом зачинив парадні двері. «На цьому край», — і Дідеріх уткнувся в наполовину заповнений речами чемодан і розплакався. Ввечері він грав Шуберта.
Данину почуттям він сплатив, тепер час виявити витримку. Дідеріх сказав собі, що Вібель ніколи не став би розводити таких сентиментів. Навіть такий грубіян без будь-якого поняття про честь, як Мальман, наочно показав йому, яким треба бути нещадним. Йому здавалось абсолютно неймовірним, що і в інших у глибині душі можуть бути свої слаботи. Тільки він успадкував цю неміч від матері, а дівчина, подібна до Агнеси, така ж химерна, як його мати, зробила б його остаточно непридатним для цього суворого часу. Суворий час, — при цих словах Дідеріхові завжди уявлялась Унтер ден Лінден з Юрбами безробітних, жінок, дітей; злидні, страх, заворушення, — і все це приборкане владою, всеосяжною, нелюдською владою, яка, незважаючи ні на що, ніби топче копитами людські голови, скам’яніла та осяйна. «Нічого не вдієш, — із захопленою покірливістю казав він бобі, — таким треба бути!» Тим гірше для тих, хто не такі: саме вони й будуть під копитами. Хіба Геппелі, батько й дочка, можуть чогось вимагати від нього? Агнеса повнолітня, а дитиною він її не нагородив. Отже? «Я був би дурнем, якби вчинив на шкоду собі те, до чого мене не можуть присилувати. Адже ж і мені також ніхто не робить задурно нічого». І Дідеріх з гордовитою радістю подумав про те, що це плоди того гарту, який він перейшов. Корпорація, військова служба і дух імперіалізму виховали його і зробили придатним до життя. Він дав собі слово, що вдома, в Нецігу, застосує надбані ним принципи і торуватиме шлях для нових віянь. Щоб підкреслити цей намір і своїм зовнішнім виглядом, він подався наступного ранку на Міттельштрасе, до двірського перукаря Габі, і змінив свою подобу, ідучи за модою, яку все частіше спостерігав серед офіцерів і високих чинів. До цього часу ця мода здавалась йому занадто аристократичною, щоб її можна було наслідувати. За допомогою бинди йому підняли вуса догори під прямим кутом. Після цього він ледве пізнав себе в дзеркалі. Оголений рот, особливо при опущених кутках, мав погрозливий, як у кота, вигляд, а кінчики вусів підступали до очей і викликали страх у самого Дідеріха, наче блискали вони не з його обличчя, а з обличчя влади.