— Бісмарк все ж таки дещо зробив, — з тихим торжеством сказав Дідеріх.
— В тому й справа, що йому було дано владу це зробити! І при цьому він усе зробив тільки фактично, а формально сховався за іменем свого володаря. Ми, громадяни сорок восьмого року, були чесніші, я маю право так говорити, бо сам я тоді поплатився за те, на що зважився.
— Я знаю, вас було засуджено на смерть, — сказав Дідеріх, знову стихнувши.
— Я був засуджений за те, що боронив суверенітет національних зборів проти єдинодержавства і очолив повстання народу, змушеного вдатися до самозахисту. Ось чим для нас була єдність Німеччини: обов’язком сумління, особистим обов’язком кожного, за який він відповідав. Ні! Ми не співали хвали нікому з так званих творців німецької єдності. Коди я в цьому самому будинку разом з моїми останніми друзями чекав, переможений і зраджений, на королівських солдатів, я був — великою чи нікчемною — але людиною, яка сама творить свій ідеал: однією з багатьох, але людиною. Де вони тепер?
Старий замовк і насторожився, начебто до чогось прислухаючись. Дідеріхові стало душно. Він відчував, що немає більше права мовчати. Він сказав:
— Німецький народ, дякувати богові, більше не народ мислителів і поетів, він прагне мети сучасної і практичної.
Старий відірвався від своїх думок і вказав на стелю:
— Тоді все місто бувало в моєму домі. Тепер тут так безлюдно, як ніколи, навіть Вольфганг поїхав геть. Я давно б усе кинув, але, молодий чоловіче, треба поважати своє минуле, хоч ми й були переможені.
— Безперечно, — сказав Дідеріх. — І потім ви й досі наймогутніша людина в місті. Місто, так усі говорять, належить панові Буку.
— Але я цього зовсім не хочу, я хочу, щоб місто належало самому собі. — Він глибоко зітхнув. — Це довга історія, ви поступово довідаєтеся про неї, коли познайомитеся з нашим урядуванням. День у день уряд і його довірені — юнкери — утискають нас дедалі більше. Сьогодні нас змушують віддавати наш газ поміщикам, які не платять нам податків, завтра ми повинні будемо прокладати їм шляхи. Кінець кінцем у нас відберуть наше самоврядування. Ви побачите, ми живемо в обложеному місті.
Дідеріх поблажливо посміхнувся:
— Ну, навряд чи справа стоїть так погано, адже наш кайзер така передова людина.
— Авжеж, — сказав старий Бук. Він підвівся, похитав головою, але вважав за краще промовчати. Він простяг Дідеріхові руку.
— Любий докторе, вашу дружбу я цінуватиму, як цінував дружбу вашого батька. Після нашої розмови я плекаю надію, що ми підемо руч-об-руч.
Під теплим, ясним поглядом старого Бука Дідеріх ударив себе в груди:
— Я цілком. переконаний ліберал!
— Насамперед я застерігаю вас від урядового президента[4] фон Вулькова. Він — ворог, якого посадовили на шию нашому місту, Магістрат підтримує з фон Вульковом тільки найнеобхідніші стосунки. Мені особисто цей пан робить честь тим, що не вітається зі мною.
— О! — вигукнув Дідеріх, щиро вражений.
Старий Бук уже відчиняв йому двері, але нібито ще роздумував над чимось. — Заждіть-но! — Він поквапливо підійшов до книжкової шафи, нахилився і виринув із курних глибин з маленьким майже квадратовим томиком. З притаєною радістю на почервонілому обличчі він поквапливо ткнув його Дідеріхові до рук. — Ось, візьміть! Це мій «Дзвін на сполох»! Я теж був поетом — тоді. — І він легко виштовхнув Дідеріха з кімнати.
Вулиця Флейшгауергрубе піднімалася досить круто вгору, але Дідеріх засапався не тільки тому. Спочатку він був трохи приголомшений, але помалу в нього з’явилося почуття, що він дався пошитися в дурні. «Цьому старому балакунові тільки горобців лякати, а мені він ще імпонує!» Йому неясно пригадалося дитинство, коли старий пан Бук, який був засуджений на смерть, викликав у нього таку ж пошану до себе і майже такий самий жах, як і поліціянт на розі або привид у замку. «Невже я навіки лишуся такою квашею? Інший не дозволив би так поводитися з собою!» Те, що він мовчав або вкрай нерішуче заперечував проти таких компрометуючих промов, так само могло мати неприємні наслідки. Він придумав енергійні відповіді для наступного разу. «Це була пастка! Він хотів піймати мене і знешкодити… Але він ще побачить!» І, твердо крокуючи по Кайзер-Вільгельмштрасе, Дідеріх стискав кулаки в кишені. «Поки що доведеться з ним ладнати, але горе йому буде, коли я стану сильніший за нього!»
Бургомістрів будинок був заново покритий олійною фарбою, а дзеркальні шибки, як завжди, сліпуче блищали. Двері відчинила гарненька покоївка. Сходами, де усміхнений фарфоровий хлопчик тримав у руці лампочку, і через передпокій, в якому майже перед кожним столиком або стільцем лежав килимок, Дідеріха провели до вітальні. Вона була із світлого дерева і обвішана приємними картинами, під якими бургомістр і ще якийсь пан сиділи за сніданком. Доктор Шеффельвейс простяг Дідеріхові бліду руку і при цьому оглянув його поверх пенсне. Проте не можна було з певністю сказати, що він дивиться на нього, — такий невиразний був погляд його очей, безбарвних, як усе обличчя з ріденькими бачками, що розліталися в боки. Бургомістр кілька разів відкривав рота, перш ніж підшукав речення, яке ні до чого не зобов’язувало.