— Гейтейфель залишився. Я йому не довіряю.
Але Дідеріх, замовляючи третю пляшку, глузливо посміхнувся в бік Лауера і доктора Гейтейфеля, які сиділи самотні, зніяковіло віп’явши очі в свої кухлі з пивом.
— Сила на нашому боці, — сказав він, — і вони усвідомлюють це. Вони вже не бунтують через те, що вартовий стріляв. У них такі обличчя, ніби вони бояться, що скоро черга дійде й до них. І дійде! — Дідеріх заявив, що вважає за свій обов’язок подати прокурорському наглядові скаргу на Лауера за його висловлювання.
— А я подбаю про те, — запевнив Ядасон, — щоб було порушено обвинувачення. Я сам буду представником обвинувачення під час розгляду справи. Ви ж, панове, знаєте, що свідком я не можу бути, бо мене не було під час пригоди.
— Ми ще висушимо це багно, — сказав Дідеріх і заговорив про Товариство воїнів, на яке справжні німці, віддані своєму кайзерові, повинні спиратися в першу чергу.
Майорове обличчя набрало урядничого виразу. Звичайно, він член правління Товариства. Він досі служить своєму монархові, як може. Він ладен рекомендувати Дідеріха в члени, щоб підсилити націоналістичні елементи. Бо не треба критися з тим, що до цього часу й там перевагу мають ненависні демократи. На Майорову думку, влада надто поблажливо ставиться до того, що робиться в Нецігу. Якби його призначили окружним військовим начальником, він під час виборів пильно стежив би за панами офіцерами запасу, за це він ручається.
— Але тому, що мій кайзер, на жаль, позбавив мене можливості…
Щоб його втішити, Дідеріх підлив йому ще шампанського. Поки майор пив, Ядасон нахилився до Дідеріха і шепнув:
— Не вірте жодному його слову! Він шмаркач і плазує перед старим Буком. Ми повинні його навчити, що і як.
Дідеріх відразу ж узявся за справу.
— Я вже маю з урядовим президентом фон Вульковом формальну домовленість. — Майор вилупив очі. — У наступному році, пане майоре, вибори до рейхстагу. Нам, добромисним, випаде важка робота. Боротьба вже починається.
— Пиймо! — люто сказав майор. — За ваше здоров’я!
— За ваше! — сказав Дідеріх. — Але, панове, хоч би які сильні були крамольні тенденції в країні, ми сильніші, бо у нас є агітатор, якого у противника нема, — це його величність!
— Браво!
— Його величність зажадав від усієї держави, отже й від Неціга, щоб громадяни збудилися нарешті від сну! І цього ми доб’ємося!
Ядасон, майор і пастор Цілліх засвідчили своє пробудження ударами об стіл, вигуками схвалення і цоканням склянок. Майор кричав:
— Нам, офіцерам, його величність сказав: «От на кого я можу звіритися!»
— А нам, — кричав пастор Цілліх, — він сказав: «Коли церква потребуватиме монарха…»
Можна було дати собі повну волю, бо погрібець спорожнів; Лауер і Гейтейфель непомітно зникли, і в глибині під склепінням газові лампи вже не світилися.
— Він сказав також, — Дідеріх надув щоки, які вже набрали вогняного кольору; вуса лізли йому в очі, але він усе ж таки грізно блискав білками: — «Ми живемо під знаком комерції». І це правда! Під його високою егідою ми маємо твердий намір робити справи!
— І кар’єру, — прокрякав Ядасон. — Його величність сказав, хто хоче йому допомогти, тому він завжди радий. Хай хто-небудь скаже, що мене це не стосується? — з викликом спитав він. Вуха його палали кривавим вогнем.
Майор заревів знову:
— Мій кайзер може звіритися на мене цілком. Він зарано дав мені відставку. Як чесний німець, я кажу йому це просто у вічі. Я йому ще здорово стану в пригоді, коли завариться каша. Я не збираюся решту свого життя стріляти тільки хляпавками на товариських балах. Я був при Седані!
— Чорт би його взяв, і я ж так само! — прокричав тонкий, пронизливий голос звідкись із незримих глибин, і з півтемряви виступив маленький дідок з розпатланим білим волоссям. Він, похитуючись, підійшов до столу, скельця його окулярів блищали, щоки горіли, і він кричав.
— Майор Кунце! Авжеж! Старий сповойовник, ви досі такий же, яким були тоді у Франції! Я завжди кажу: жити так жити і ліпше на рік-другий довше.
Майор відрекомендував його:
— Учитель гімназії Кюнхен.
Дідок відразу почав допитуватись, як трапилося, що за нього забули в темряві. Спершу він сидів у товаристві.
— Я, певно, трішки задрімав, а ці кляті йолопи потихеньку повтікали. — Сон анітрохи не зменшив вогню, запаленого в ньому випитими напоями, він узявся, верескливо вихваляючись, нагадувати майорові про їхні спільні подвиги в «залізному році». — Вільні стрільці! — кричав він, і з його беззубого рота текла слина. — Оце так банда була! Подивіться, панове, у мене й досі не згинається один палець, це мене вкусив вільний стрілець. Тільки тому, що я хотів шаблею трошки по горлу йому провести. Яка підлість з його боку, га! — Він усім по черзі показував пальця, чим викликав вигуки захоплення. Щоправда, до Дідеріхового захвату домішувався страх, він мимоволі ставив себе самого на місце вільного стрільця: маленький запальний дідок придушив йому коліном груди і приставив клинка до його горла. Йому довелося на хвилину вийти.