Він був для нас — і згодом ми переконалися в цьому — провісником відкриття діонісійського підґрунтя аполонівської веселости в грецькій культурі, яке зробив Ніцше. В цьому розумінні він був постійним вимогливим завданням, що нас супроводжувало; водночас він не належав до невід’ємних фігур нашого узвичаєння. Я згадував про хвилю відлуння, на якій усіх нас досягає поезія Гьольдерліна. Дуже по-різному впливала на нас фаза зацікавлення «Гіперіоном», і яким своєрідним було це коливання між пророчим звучанням гімнів і спокоєм форми, яка раптом знову хоробро ламалася, в якій строгий античний розмір виражав стисненість і утисненість Гьольдерлінових прагнень. Останніми десятиріччями актуально зазвучали вірші пізнього періоду, часу божевілля, як ми його небезпідставно називаємо, — тільки яка це актуальність, цей відгомін засмучености та виснажености в незрівнянному суголоссі природи і душі, в ритмі пір року, в ритмі років життя — лункому взаємовідображенні, в якому навіть серед довкілля, спотвореного стараннями нашої технічної цивілізації, вчуваємо суголосся природи і людини. Саме розмаїття цих зламів, якими до нас промовляє творчість Гьольдерліна, зумовлює для кожного, в кого поетичний слух, його актуальність.
Як філософові мені б годилося ще багато чого сказати про значення, яке має Гьольдерлін для нашого розуміння доби між класицизмом і романтизмом. Вже в двадцяті роки нас хвилювало те, що тепер у кожного на вустах: Гьольдерлін, якобинець. 1933 року я працював над монументальним дослідженням про французьку революцію і її вплив на німецьку культуру. Вирішивши залишитися в Німеччині, я мусів занедбати тему. Але існували розробки, і про ці речі було відомо досить багато, а привселюдно про них заговорили передусім завдяки Берто.
Мабуть, щось від цієї актуальности Гьольдерліна, якого народила скрута і поцілувала мова, перепало кожному з нас. Його мовлення це, напевне, праформа мовлення загалом. Мовлення — шукання слова. Знаходження слова — неминуче обмеження. Хто насправді хоче з кимось розмовляти, робить це, шукаючи слова, бо вірить у нескінченність недомовленого; і саме тому, що недомовлене, воно починає звучати в співрозмовникові. Можливо, наша духовна культура дасть у спадок майбутнім поколінням трохи мудрости цього белькотання і недорікуватости. Погляньмо, яка герметична форма сучасної поезії. Тож нічого дивуватися, що поезії бракує широкого суспільного резонансу, що ті, для кого поетичне слово належить до невід’ємних елементів життя, не виявляють безтурботної втіхи поетичним спадком, а, мовби пригнічені недоріки, зазирають у наш світ і в наше майбутнє. Мудрість белькотання і недорікуватости зумовлює актуальність знову відкритого Гьольдерліна. Вона стоїть також за спробами цієї збірки, яка не підпорядковується жодним принципам, а просто супроводжує наше ліричне століття.
ПОЕТ СТЕФАН ҐЕОРҐЕ
До самобутніх явищ німецької літератури поет Стефан Ґеорґе належить не тільки через поетичну творчість, а передусім завдяки в’яжучій силі своєї особистости, що об’єднала його друзів і шанувальників не в анонімну громаду, яку збирає кожний митець, а в міцний зв’язок людей, для яких він був майстром. Минули десятиріччя, і хоча Ґеорґе помер ще 1934 року, всі ці люди досі залишилися прив’язаними до нього. Він завойовує чимраз нових таких самих палких прихильників — і то лишень своєю поетичною творчістю. В чому самобутність цієї поетичної творчости? Які прийоми, яка незгасна душевна сила можуть пояснити незвичайний, дивовижний вплив поета — від палкого відкидання до не менш палкої відданости?
Напевне, саме актуальність, властива кожній великій поезії, дозволяє так легко забути, що свої перші визначні поетичні твори Ґеорґе опублікував ще минулого сторіччя. Він був сучасником юного Гофмансталя і не набагато старший, ніж Рільке, його поетична діяльність почалася вкрай гострою полемікою з панівними мистецькими поглядами натуралізму. Його життя огортала особлива таємність і особлива явність. Ранні мандри, перебування в Парижі, часті поїздки до Мюнхена, але насамперед нестале і разом з тим постійне вештання його, друга, між домівками інших друзів вимальовують незвичайну фігуру його життя. Він свідомо тримався осторонь від суспільних обов’язків, не хотів бути елементом суспільної структури, як кожна людина, пишався власною окремістю і незалежністю, яких він, зрозуміло, домігся не без здержливости і вимогливости до себе.
А що його знала громадськість, то це відповідає його прагненню постільки, поскільки вже молодим поетом він заходився гуртувати навколо себе однодумців і започаткував літературний рух. Йдеться про «Мистецький вісник», для якого він замолоду взявся шукати і знайшов спільників і для якого тоді писав також Гуґо фон Гофмансталь. Біля джерел цього руху Ґеорґе збирав дедалі більше своїх друзів. Вісник існував спочатку у вигляді передплатного видання. Щоби потрапити до видання, новому поетові не досить було самого бажання, треба було отримати запрошення до співпраці, мало того, належало виборювати право на придбання публікацій, що виникали в колі «Мистецького вісника». Саме так Ґеорґе здобував собі друзів, навідуючись не тільки до Мюнхена, а й до деяких інших міст — Берліна, Дармштадта, Гайдельберґа. Все, що ми знаємо або що про нього оповідають, засвідчує новий стиль стосунків між майстром та учнем, який навіть не можна порівняти зі значенням, яке для Ґеорґе мав Маларме. Ґундольф, великий учитель літературознавства Гайдельберзького університету, належав до тих, кого лідерство майстра, яким був Ґеорґе, прирекло на пожиттєве учнівство. Нерозривність його зв’язку тривала навіть тоді, коли поет з ним порвав.
Кожного, хто міг бодай здалеку спостерігати або навіть відчути особливості таких взаємин між майстром та учнями, вони непомалу вражали насамперед тим, що гостро суперечили духові часу і його вартостям. Адже на передньому плані було наслідування, імітація. Ґеорґе свідомо прагнув прищепити своїм юним послідовникам власну поетичну волю, власне розуміння можливостей поезії і мови, бо це відповідало його потребам і усвідомленню своєї місії. Кожного, хто вперше бере до рук один з випусків «Мистецького вісника», приголомшує одноманітність і родинна схожість зібраної там літературної продукції і — що особливо прикметно — відсутність прізвищ авторів.
З роками коло літераторів-однодумців дедалі більше перетворювалося на коло родинне, в якому Ґеорґе був не тільки провідним поетом, а й великим виховником, наставником, майстром, який утворював центр у повному значенні слова.
Відтак трапилася подія, яку нам і тоді, і сьогодні важко збагнути. Ґеорґе пережив її в Мюнхені, а стосувалася вона юнака, ще майже підлітка, рання смерть якого стала для Ґеорґе своєрідним покликанням і посвятою. Пам’ять про Максиміна зробилася предметом культу, що змінив його поетичну творчість і спричинив розлучення тих умів, які прийняли цей культ, і тих, хто його відкинув. Навіть великі шанувальники Ґеорґе не змогли повністю віддатися цьому релігійному — якщо вже йому судилося таким стати — культові.
Ґеорґеанство почало розвиватися в новому напрямку. Живі взаємини учня і майстра, характерні для «кола», змінили форму — насамперед завдяки політичному талантові Фрідріха Вольтерса. Вольтерс був економістом-істориком зі школи Ґустава Шмоллера і належав до числа найближчих друзів Ґеорґе. У з’яві нового покоління, створеного за подобою і волею майстра, він побачив паростки народницько-державного оновлення загалом. У короткій епохальній праці живі стосунки між майстром та учнями він порівняв з осередком нового політичного державотвірного ладу. Його книжка називалася «Панування і служіння». Він намагався по-новому висвітлити чесноту служіння і присвяту панування, покликаючись на ієрархійний устрій середньовічної держави і римської церкви. Таким чином, відбулося щось на зразок інституціоналізації вільного плину життя в колі, надхненному поетом Ґеорґе і його віршами. Провокативна теза про всезагальне суспільне оновлення ускладнювала доступ, за що її гостро скритикував у своїх викладах Макс Вебер.