Лаоцзе, або Лао-цзи, або Старий Учитель (604 до Р.Х. — VI ст. до Р.Х.) — разом з Конфуцієм найславетніший китайський мислитель. Засновник даосизму. Людина, каже Лаоцзе, має жити згідно з вимірами земного дао, яке, на противагу до надземного дао, вона здатна осягти. Відтак людина — істота, якій належить і думати, і діяти.
Лепсіус, Сабіне (1864–1942) — малярка-портретистка, шанувальниця Ст. Ґеорґе. В будинку подружжя Лепсіусів Ґеорґе влаштовував перші літературні вечори. Видала книжку спогадів «Стефан Ґеорґе. Історія дружби» (1935). Відтворюючи правдиві обставини берлінського життя поета, розвіяла низку скандальних міфів довкола його особи. Серед них найскандальнішим був міф, нібито на одному з вечорів Ґеорґе два голі хлопчаки тримали його книжку «Килим життя».
Лібкнехт, Карл (1871–1919) — німецький політик. Єдиний депутат райхстаґу, який голосував проти кредитів на війну. Обстоював ідею страйкової боротьби проти війни. 9 листопада 1918 р. проголосив у Берлінському замку «вільну соціалістичну республіку».
Лукач, Ґеорґ (1885–1971) — угорський історик літератури і філософ культури. Уславився «Теорією роману» (1916), в якій історичність — центральна категорія суспільного буття. До його відомих праць належать: «Історія розвитку сучасної драми» (1911), «Ґьоте і його доба» (1946), «Естетика» (1963), «До онтології суспільного буття» (1971–1973).
Люксембурґ, Роза (1870–1919) — політик, провідний теоретик лівого крила німецької соціал-демократії. 1905 року взяла участь у варшавській боротьбі проти російського панування. В революції вбачала єдиний успішний шлях повалення капіталізму і встановлення соціалістичного ладу. Активно виступала проти мілітаризму і колоніалізму.
Лютер, Мартін (1483–1546) — німецький реформатор, проповідник, мислитель. За Лютером, віра справджується в діяльній любові, місце її справдження — професія людини. Духовенство не ближче до Господа, ніж миряни. Писав латинською і німецькою мовами. Його переклад Біблії, який тільки за його життя видавали понад чотири сотні разів, — найважливіше літературне досягнення реформації. Урівноправнив німецьку мову, вивівши її в ряд з гебрейською, старогрецькою і латинською. Відкидав канцелярський соціолект і вимагав писати такою мовою, «якою розмовляє мати вдома і посполитий люд поготів».
Ляйен, Фрідріх фон дер (1873–1966) — германіст, дослідник казок і легенд. Автор праці «Казка» (1911), уклав серію «Казки світової літератури» (1912–1940).
Ляндманн, Юліус (1877–1931) — науковець-економіст, приятель Ст. Ґеорґе.
Майстер, Ернст (1911–1979) — німецький лірик і мислитель. Учень Ґадамера. Плекав сюрреалістично-символістичну традицію, лаконічно й епіграматично загострену, герметичну мову. Короткі вірші поєднують темнаві натяки і проникливі візії. Автор збірок «Виставка» (1932), «Числа і фігури» (1958), «Потік і камінь» (1961), «Знак за знаком» (1968), «Щілина часу» (1976), «Кімната без стін» (1979). Провідні теми: страх перед непевним прийдешшям, смерть, потойбіччя, вічність, час. Подібно до Пауля Целяна, йшов шляхом редукування мовлення.
Максимін — ідеалізований образ вродливого юнака. Прототипом цього гомоеротичного образу був Максиміліан Кронберґер (1888–1904), з яким Ґеорґе познайомився в березні 1902 р. в Мюнхені.
Маларме, Стефан (1842–1898) — французький символіст, «принц поетів». Знакова фігура поетичного мистецтва свого часу. Хоч прагнув самотинного життя, став відомим завдяки публікаціям у періодиці. Перша збірка «Вірші» з’явилася щойно 1887 р. Слави зажив книжкою «Вірші та проза» (1893). Його вплив на Ст.Ґеорґе годі переоцінити.
Манн, Томас (1875–1955) — німецький письменник. Лауреат Нобелівської премії (1929). Представник психологічної прози. Відкрив шлях для німецького роману у світову літературу, розширив виражальні можливості великих оповідних форм. Не цурався іронії й автопародії. Висловлювався про мистецтво, літературу, духовну ситуацію своєї доби. Найвідоміші твори: «Будденброки» (1901), «Смерть у Венеції» (1913), «Чарівна гора» (1924), «Лотта у Ваймарі» (1939), «Доктор Фаустус» (1947), тетралогія «Йосиф і його брати» (1933–1942). Книжка Томаса Манна «Роздуми аполітичного» (1918) — важлива лектура вісімнадцятирічного Ґадамера.
Маре, Ганс фон, власне Йоганн Райнгард (1837–1887) — німецький маляр. Малював краєвиди з вершниками, міфологічні фігури, оголені чоловічі торси. 1873 р. створив свій шедевр: фрески в бібліотеці зоологічної станції в Неаполі. В центрі його ідеалістичного, формально чистого малярства перебуває людина, спрощена і монуметальна.
Музіль, Роберт (1880–1942) — австрійський письменник-модерніст. Новатор романної форми. Автор роману «Клопоти вихованця Тьорлеса» (1906), драми «Мрійники» (1921). Писав психологічні новели. Незавершений роман «Людина без властивостей» (1930–1943) — проникливий образ часу, супільства, людини.
Наторп, Пауль (1854–1924) — філософ, представник марбурзької школи неокантіантства. Розвинув «реконструктивний метод», що висвітлює безпосередні пережиття в свідомості, ставлячи їх на противагу до об’єктів та об’єктивацій. Автор книжок «Платонове вчення про ідеї» (1903), «Філософія: її проблема і її проблеми» (1911). Ґадамер присвятив Наторпу наукову розвідку «Філософське значення Пауля Наторпа».
Ніцше, Фрідріх (1844–1900) — найславетніший і найвпливовіший німецький філософ кінця XIX ст. Афорист, есеїст, лірик. Радикальний переоцінювач чинних вартостей. Скритикував ідеалістично-моралізаторський погляд на аскетизм, співчуття, любов до ближнього. Створив образ надлюдини, покликаної звільнитися від усього брехливого, хворобливого і життєстлумного. Перевитлумачив античну культуру, протиставивши аполонівське і діонісійське. Найважливіші твори: «Народження трагедії з духу музики» (1872), «Людське, надто людське» (1878), «Весела наука» (1882), «Отож Заратустра мовив» (1883–1885), «Потойбіч добра і зла» (1886), «Антихрист(иянин)» (1886), незавершена книжка «Жадання влади» (з’явилася 1901р., з доповненнями — 1906р.).
Петерсен, Карл (1885–1942) — історик. Належав до берлінського кола Фр. Вольтерса. Разом з ним видав «Героїчні сказання німецької давнини» (1921).
Пікассо, Пабло Руїс (1881–1973) — іспанський і французький митець. Від 1904 р. жив у Франції. Експериментатор форми і змісту. Засновник кубізму. Серед творів — картини «Дівчата на кулі» (1905), «Авіньйонські дівчата» (1907), «Ґерніка» (1937).
Піндар (522 — біля 442 до Р.Х.) — славетний старогрецький поет-лірик. Написав близько чотирьох тисяч різножанрових віршів: гімнів, пеанів, дифірамбів. Найпопулярнішими були його епікинії — оди на честь переможців грецьких спортивних змагань. Для лірики Піндара властиві урочистий тон, пишний стиль, багата мозаїка ритмів. На державний екзамен з класичної філології 20 липня 1927 року Ґадамер підготував латинською мовою есе про Піндара.
Платон, власне Арістокл (427–347 до Р.Х.) — старогрецький філософ. Платонове намагання втілити свої ідеї нового державного ладу завершилися тим, що сицілійський тиран Діонісій продав його в рабство. Творець філософії надчуттєвих об’єктів. Близько 385 р. заснував філософську Академію. Твори: «Апологія Сократа», «Крітон», «Тімей», «Федр», «Бенкет», «Держава», «Закони».
Пруст, Марсель (1871–1922) — французький письменник-модерніст. Новатор романної форми. Зазнав впливу філософії інтуїтивізму. Був близький до імпресіонізму і символізму. Автор семитомної епопеї «В пошуках утраченого часу» (1913 — 27).
Рільке, Райнер Марія (1875–1926) — австрійський поет. Розширив сферу поетичного мовлення. Автор численних віршів і новаторського роману «Нотатки Мальте Ляурідс Бріґґе» (1910).