Салін, Едґар (1892–1974) — економіст і соціолог. Автор книжок «Платон і грецька утопія» (1921), «Довкола Стефана Ґеорґе. Спогади і свідчення» (1948), «Гьольдерлін і коло Ґеорґе» (1950). Здійснив низку перекладів з Платона.
Сезан, Поль (1839–1906) — французький маляр, «батько модерну». Серед творів — «Сучасна Олімпія» (1872 — 73), «П’єро і Арлекін» (1888), «Акведук» (1889), «Картярі» (1885 –90), «Жінка з кавником» (1893 — 94), «Оголена» (1895).
Тракль, Ґеорґ (1887–1914) — австрійський поет. Автор смутних візій і поетичних картин пророчої сили. Світ поезії Тракля створено з музики снів і духу. Постійні теми: зло і переступ, минущість і спогад, страждання і смерть. Збірки «Вірші» (1913), «Себастянові сни» (1915).
Укскюль, або Укскюль-Ґюленбанд, Вольдемар граф фон (1898–1939) — шанувальник Ст. Ґеорґе. Автор книжки «Етос в Ст. Ґеорґе» (1933).
Фідлер, Конрад (1841–1895) — історик мистецтва, приятель і меценат Ганса фон Маре. Висунув теорію мистецтва, що обстоює автономність окремого твору. Автор праць «Про оцінювання творів мистецтва» (1876), «Про джерела мистецької діяльности» (1887).
Фукідід (біля 460–400 до Р.Х.) — старогрецький історик. У восьмикнижжі «Історія» висвітлює події Пелопонеської війни, покликаючись на власні спостереги, свідчення сучасників і твори Геродота. Предтеча джерелознавства.
Целян, Пауль, власне Пауль Анчел (1920–1970) — німецькомовний поет. Хасидські і біблійні оповіді дитинства, український мелос, імпульси імпресіоністичної лірики, химерний світ символізму і сюрреалізму — все це Целян інтеґрував у свої вірші. Автор поетичних книжок «Пісок з урн» (1948), «Мак і пам’ять» (1952), «Від порогу до порогу» (1955), «Нічийна троянда» (1963), «Зміна дихання» (1967). Перекладав Жана Кокто, Александра Блока, Артюра Рембо, Осипа Мандельштама, Рене Шара, Поля Валері.
Шекспір, Вільям (1564–1616) — англійський драматург. Творець незабутніх п’єс «Ромео і Джульєтта» (1595), «Отелло, венеційський мавр» (1604), «Гамлет, принц Данський» (між 1598–1601), «Макбет» (1606), «Король Лір» (1605–1606). Писав також поеми («Венера і Адоніс», 1593, «Лукреція», 1594) і сонети. «Він належав не одній епосі, а всім часам» (Бен Джонсон).
Шенк, Александер граф фон Штауфенберґ (1905–1964) — історик. Автор праць «Верґілій і держава Авґуста» (1935), «Поезія і держава в античному світі» (1948).
Шефольд, Карл (1905–1999) — археолог, історик культури, літературознавець. Автор праць «Стефан Ґеорґе і Гуґо фон Гофмансталь, поезія і листування» (1947), «Римське мистецтво як релігійний феномен» (1964), «Образи античних поетів, ораторів, мислителів» (1997), «Образ Стефана Ґеорґе в Гуґо фон Гофмансталя: візії кінця — підвалини нової культури» (1998), «Релігійний зміст античного мистецтва й об’явлення» (1998).
Шефтсбері, Ентоні Ешлі Купер (1671–1713) — англійський філософ-просвітник. Обстоював автономію моральної свідомости. Серед творів — «Дослідження про чесноти» (1699), «Лист про ентузіазм» (1707), «Моралісти» (1709).
Шляєрмахер, Фрідріх Ернст Даніель (1768–1834) — німецький теолог і філософ. Творець філософії контемплятивного мислення. Вважав, що свобода людини полягає в реалізації індивідуальности, закладеної в кожному в ідеальному вигляді. Серед творів — «Принципи критики традиційної етики» (1803), «Монологи» (1810), «Проект системи філософської етики» (1835), «Діалектика» (1839).
Шмоллер, Ґустав, від 1908 р. фон (1838–1917) — економіст, член Державної Ради Прусії (1884), Пруської академії наук (1887). Представник молодшої історичної школи німецької політичної економії, що критикувала індивідуалістичну теорію класичної економії. Обстоював емпіричний індуктивізм, за яким історичне дослідження повинно передувати теорії. Автор двотомної праці «Основи загального економічного вчення» (1900–1904).
Шонді, Петер (1929–1971) — літературознавець, автор праць з теорії й історії німецької літератури XVIII–XX ст.: «Теорія сучасної драми» (1956), «Дослідження про Гьольдерліна» (1967), «Дослідження про Целяна» (1972), «Вступ до літературної герменевтики» (1975).
Штайнен, Вольфрам фон ден (1892–1967) — історик. Займався середньовічним джерелознавством і загальною історією середньовіччя. Належав до кола Ст. Ґеорґе. Автор п’ятитомної праці «Середньовічні святі та герої» (1926–1928), а також низки біографічних досліджень про видатних діячів німецької історії.
Штайнер, Рудольф (1861–1925) — мислитель, педагог, літератор. Засновник антропософії. Від 1902 р. член Теософського товариства. Серед творів — «Філософія свободи» (1894), «Загадки філософії» (1914), «Мій життєпис» (1925).
Штауфенберґ — див. Шенк, Александер граф фон Штауфенберґ.
Шьонберґ, Арнольд (1874–1951) — австрійський композитор, педагог, дириґент, маляр. Чільний представник нової віденської школи. Його погляди формувалися під впливом естетики символізму, пізнього романтизму, експресіонізму. Додекафоніст. Автор опер, ораторій, кантат, пісень, балад.
Якобсен, Єнс Петер (1847–1885) — данський письменник-натураліст. Відмовився від підкресленої соціальної спрямованости літератури. Автор книжки новел «Чума в Берґамо» (1881), історичного роману «Пані Марія Ґруббе» (1876), психологічного роману «Нільс Люне» (1880). Порушував складні моральні і філософські проблеми.
Якобсон, Роман Йосипович (1896–1982) — американський мово— і літературознавець. Співзасновник празького лінгвістичного гуртка. Найважливіша праця в співавторстві з М. Галле «Основи мови» (1956).
Яр, Ільзе — молодою дівчиною листувалася з Рільке. Збереглося два листи-відповіді поета юній дописувачці. Перший лист датовано 2 грудня 1922 р., інший — 22 лютого 1923 р. Обидва написані в Шато де Мюзо (Швайцарія).
РЕАЛІЇ
Авґустійша поезія — поезія доби римського імператора Авґуста (63 до Р.Х. — 14 після Р.Х.). Вшановувалися класичні грецькі форми. Авґуст, власне Ґай Октавій уславився спробами припинити занепад моралі, піднести роль римської релігії і реформувати шлюб. Сприяв літературі й мистецтву. Доба авґустійшої поезії подарувала Верґілія, Горація, Лівія, Овідія. Урядовання Авґуста — один з періодів розквіту Римської імперії.
Адвент — передріздвяний місяць християнської літургії. Відлічується від четвертої неділі до Різдва. Час приготування до народження Христа.
«Анна Кареніна» — роман російського письменника Лева Миколайовича Толстого (1828–1910). Для стилю твору характерний «витончений психологізм письма». Праця над романом тривала упродовж 1873 — 77 років. З’явився 1876 — 77 р. Роман заторкає одвічну тему літератури — взаємини чоловіка і жінки, зокрема роль шлюбу і становище жінки в тодішньому російському суспільстві. Конфлікт людської особистости і панівної моралі закінчується трагічно. Особливого значення роман набуває в руслі переосмислення російської історії і поширення феміністичних теорій.
«Біси» — роман російського письменника Федора Михайловича Достоєвського (1821–1881). З’явився 1871 — 72 р. За задумом автора, це мав бути памфлет на російську форму атеїзму. Проте, як у кожного правдивого митця, соціальна критика сховалася за філософсько-мистецьку проблематику. В основі сюжету — історія студента Іванова, якого 1869 р. вбив провідник анархічно-революційної групи, від якої той відійшов.
«Брати Карамазови» — роман (1879 — 80) Ф. М. Достоєвського. Увібрав найважливіші філософські, соціальні та духовні ідеї свого часу. Вставна «Легенда про великого інквізитора» — філософська кульмінація роману.
«Буря і натиск» — доба геніїв, «німецька літературна революція» (Ґьоте). Літературний, мистецький, ідеологічний рух сімдесятих — першої половини вісімдесятих років XVIII ст. у Німеччині. Назва походить від драми Фрідріха Максиміліана Клінґера (1752–1831) «Буря і натиск» (1776). Період критичного ставлення до просвітницького раціоналізму і його подальший розвиток. Початок добі переосмислення ролі літератури, людини і суспільства поклала зустріч Ґьоте і Гердера у Страсбурзі (1770 — 71). Найпопулярніший жанр — драма. Найславетніші представники — Гердер, Ґьоте, Шіллер, Бюрґер.