Тепер, коли можна озирнутися назад, стає зрозуміло, в чому сила цих переконань. У світопросторі масового суспільства, серед розпорошеного культурного життя їхня спільнота утворювала щось подібне до церкви, що сповідує гасло: «Extra ecclesiam nulla salus».[1] Це речення, яке римська церква досі використовує для проповідування спасіння, ховає також світську істину; і не було нічого безглуздого й образливого, коли амбітність скромніших умів, що належали до кола прихильників Ґеорґе, відтискала на нижчу щаблину ті щедрі обдаровання, які з’являлися поза межами кола. Все це нам переконливо продемонстрували адепти Ґеорґе (причому не тільки на втіху жваво гудженій моді, якою не один-другий чванився).
Сподіваюся, наступна подія зможе дати уявлення про дух посланництва, що панував у колі. Фрідріх Вольтерс, лекції і практичні заняття якого я відвідував студентом, а згодом молодим доктором і з яким мені доводилося часто спілкуватися, подарував мені 1922 року щойно видану книжку Вольфа і Петерсена про «Долю музики», вписавши до неї цю приватну і водночас цікаву для загалу присвяту:
Найвірогідніше, що Фрідріх Вольтерс сам переклав італійський текст. У ньому висловлена не лише внутрішня певність спасіння тих, хто причетні до кола: ясно, що стосувалася присвята людини, яка в очах Вольтерса надто ретельно віддавалася мисленню — бо саме це має на увазі словосполучення «добутись до основ». Форма життя роздумки, мила мені, тодішньому учневі Пауля Наторпа, вважалася згубною і непродуктивною. Вірш про Ніцше з «Сьомого жмутку» каже те саме у вигляді епіграми:
В цих рядках у поетичній формі висловлені антитези, які Ґундольф виклав у «Річнику духовного чину», — протиставленість буття і знання, субстанції і функції, образу і поняття. Мою увагу в цих антитезах, змальованих радше вправним пером письменника, ніж гострим розумом мислителя, привернула думка, що всяке мислення мусить скласти екзамен на життєздатність. У час молодечих пошуків це була далеко не проста вимога, яка до того ж суперечила загальному схилянню перед оригінальністю, новизною, всебічністю зацікавлень, поширеному в тодішньому літературному і науковому житті.
У двадцятих роках політичні амбіції кола виявилися в тому, що в багатьох містах його прихильники проникли в університети. Назву тільки найважливіші університети, в яких мали вплив шанувальники Стефана Ґеорґе: Гайдельберґ, Марбурґ, Ґісен, Кіль, Берлін, Бонн, Франкфурт, Базель і Гамбурґ. Безперечно, я згадав не всі. То був час, коли прихильники і друзі Ґеорґе почали здобувати наукові позиції: Ґундольф і Вольтерс, Берґштресер, Бертрам, Салін, Бьорінґер, Шефольд, фон ден Штайнен, Гільдебрандт, Зінґер, фон Блюменталь, Андрее, фон Укскюль, Ляндманн, Петерсен, Штауфенберґ та інші. Це не завжди були світила першої величини в науці, однак хоч би приклад Ернста Канторовича, автора великої праці про Фрідріха ІІ, показує, що мірки, створені досвідом і взірцем Ґеорґе, заохочували до справжнього пізнання історії.
Крім цього друзі Ґеорґе проникли в середовища інших професій. Підбехтувані політичними амбіціями Вольтерса, вони відразу після Першої світової війни налагодили контакти з національними молодіжними товариствами, поширюючи ідею нової внутрішньої держави. Але історія розпорядилася по-іншому. Рання смерть Вольтерса, відхід Макса Комереля від свого майстра та інші події, пік яких припав на 1933 рік, зупинили подальше зростання впливу «кола». Наскільки міцною однак упродовж існування Третього Райху залишалася віра в «таємну Німеччину», свідчить замах графа Штауфенберґа, який належав до кола. Сам Ґеорґе покинув Німеччину вже 1933 року. Чимало його друзів постраждали від нюрнберзького расового закону і також виїхали з Німеччини.
Загалом 1933 рік можна вважати останнім роком великого суспільного впливу Ґеорґе. Пригадую, як я здивувався, прочитавши опубліковану інавґураційну промову Макса Комереля «Молодь без Ґьоте», виголошену 1930 року. Комерель стверджував, що молодим людям годі підступитися до Ґьоте, так міцно вони прив’язані до поезії Ґеорґе. На той час це вже не відповідало дійсності. «Молодь без Ґеорґе» — така назва пасувала би значно краще. Бо вже тоді доводилося з подивом констатувати, що після двадцяти-двадцятип’ятирічної підготовки і розквіту в двадцяті роки суспільний вплив Ґеорґе і його поетична слава почала швидко згасати. Причин багато і одна з них полягає в тому, що велика політико-поетична рішучість, характерна для Ґеорґе і його кола, стала присудом іншому великому німецькому поетові, затьмарила його — тим інтенсивніше нагромаджена енергія останнього почала проникати в суспільну свідомість: Райнер Марія Рільке, чиї пізні твори, «Дуїнські елегії» і «Сонети до Орфея», саме підкорювали читача. Протягом усього Третього Райху Рільке був мало не поетом Опору, поміж іншим через високий маньєризм поетичного стилю, який різко контрастував з уніфіковуваним суспільством.
Це, звичайно, не означає, що поетична майстерність Ґеорґе, насамперед епіграматична сила його письма, як бачимо також на прикладі Ґотфріда Бенна і Пауля Целяна, перестала впливати. Просто доба великої популярности Ґеорґе минула.
Своєрідний і незвичайний вплив, який ішов від Ґеорґе, заважає сьогодні осмислити, ким він для нас був. Йдеться як про позитивні упередження його безумовних прибічників, так і про неґативні упередження його рішучих супротивників. І ті, і ті ускладнюють шлях осмислення. Втім, переважають таки супротивники. Ґеорґе зараховують до критиків технічної цивілізації сторіччя, яким цілком доречно беруть на карб, мовляв, живуть вони коштом того, що самі відкидають. Ґеорґе критикують за аристократичну відокремленість від життя трудящих мас — досить згадати провокативні рядки «вже їхнє число — переступ», які насправді стосуються радше крамарів, ніж робітників. А ще упереджене ставлення науки, пов’язане з критичним і скептичним ставленням Ґеорґе до неї самої, адже більше надій поет покладав на духовний вплив, а не на об’єктивність наукового шукання істини. Інше упередження вказує на брак в Ґеорґе індивідуального підходу до людини внаслідок уніфікаторських амбіцій, що ним рухали. Кажуть про деспотичність Ґеорґе-виховника, який з однаковою силою запосідав і відлучав, не одного скривдивши і кривдячи далі. І, нарешті, самостилізація, яка огортала його фігуру і наявність якої він сам визнає в листі до Сабіни Лепсіус:
«Життя не життя поза цілковитим духовним пануванням. Скільки мені за нього доводиться боротися і страждати, не знає ніхто. А роблю ж усе це для друзів. Бачити мене таким, яким вони мене бачили, — їхня найбільша життєва втіха. Для них борюся, терплю, мовчу. Доходжу до самісінького краю — віддаю останнє… що навіть ніхто не підозрює».
Власне самостилізація, присутня також у віршах Ґеорґе, і закриває багатьом доступ до його поетичних творів.
З іншого боку — упередження на захист Ґеорґе, які заважають не менше. Кожний, хто зустрічався з ним, говорить про всепоглинну владу його особи. Не перебільшу, сказавши, що не було нікого, хто б володів такою в’яжучою силою. Досі бачимо, яку велику владу мала ця демонічна людина, впливаючи на старих і молодих, до останньої хвилі неспроможних звільнитися від залежности, підпорядкованости, добровільної скорености перед вищою волею і мудрістю майстра. Саме успіх людиноформця Ґеорґе дивним чином обтяжує наші роздуми.
Кожний людиноформець творить, беручи на себе імітацію, продуктивне наслідування, щось на зразок ефекту відлуння, і заглушуючи таким чином голос того, хто це відлуння породжує. Це неодмінний закон духовного впливу, і кожний учитель та учень бодай трохи відчував на собі силу і нужду цього ефекту відлуння. Тим більше, якщо зважити на високий рівень свідомости, з якою Ґеорґе планував і керував своїм впливом. Це така собі самостворена догматика, характерна для всіх життєписів кола Ґеорґе. Чи візьмемо ми до рук книжку Ґундольфа за 1920, чи книжку Вольтерса про Ґеорґе за 1928 рік, чи одну з великих образотворчих біографій, написаних у колі Ґеорґе, — всюди за історичними фігурами ми розпізнаємо заснований на усталеній шкалі вартостей праобраз, який їм усім надає певних родинних рис, приховуючи історичні розбіжності, що не конче сприяє пізнанню. Коли, приміром, Ґундольф називає Ґеорґе єдиною античною людиною сьогодення, то він залишається в полоні уявлень Ґеорґе про себе самого і його друзів про нього, а це означає, що сказано таки небагато.