Знову бачимо майстерну побудову, де є і симетрія, і асиметрія. В усіх трьох строфах той самий принцип римування «абба», проте смислова цезура, відокремлюючи три останні рядки від попередніх, утворює чіткий гіат[3] неймовірної дії: три завершальні рядки, підсилені частковим повтором рими першої строфи, рухаються разом, утворюючи sursum corda[4] і підносячи його вище, ніж сягає інтонація останнього слова перед знаком питання. Така дуга григоріанського хоралу.
Тепер візьмімо вірш «Нічна пісня І» з «Килима життя», який вирізняється своєю простотою, і подивімося, з якою майстерністю прокладена дуга в ньому:
Ґеорґе свідомо вживає поетичні засоби — дисонанси звуку і значення. Цезура, покладена в третьому рядку першої строфи після «ліс», порушує ритмічну симетрію віршового розміру. Втім, добре виважена антитеза обидвох рядків наступної строфи, де осінь і май, смерть і сміх відповідають одне одному, дозволяє забути цю рану. Рядок «Двійко втіх», який уводить нову смислову цілість, прив’язаний до наступної строфи за допомогою єдиної рими вірша («втіх» — «сміх»). Проте дисонанс все-таки слід почути. Адже саме завдяки йому друга половина вірша складає враження повної гармонії. Вчинок і страждання, відчуття і буття перебувають у вільній рівновазі, яка має щось від легкого танцю; згасання вогню і стихання співу — це не тільки замовкання самого вірша, це пісня життя, яка проминає. Так досягається найвище суголосся звучання і значення.
Згадане на початку внутрішнє переосмислення власного життя поета під впливом Максиміна і започаткований культ пам’яті про Максиміна домінують у зрілій творчості і способі життя Ґеорґе, виявляючись поміж іншим стилістично. Наповнення віршів стає свідомою вимогою. Таке наповнення зустрічаємо в релігійних документах. Неважко побачити, що великі тексти Нового Заповіту з огляду на мистецтво слова стоять набагато нижче порівняно з їхнім релігійним значенням. Це означає, що вони наповнені вірою, якої вимагає їхній пророчий характер. Я не хочу сказати, що в «Зорі сув’яззя» йдеться про релігійний рух чи про справжній релігійний культ, який прагне вийти на один рівень з християнською церквою або їй протиставитися. Для поетичного оформлення вражень від зустрічі з Максиміном Ґеорґе використовує інкарнаційні метафори. Ретельно проаналізувавши книгу Максиміна з «Сьомого жмутку», ми побачимо, що Ґеорґе споруджував метафорично-поетичний пам’ятник Максимінові, постійно озираючись на релігійні документи християнства. Вірші з цієї книжки і особливо з «Зорі сув’яззя» дуже потребують такого наповнення. Коли Ґеорґе пише:
Плоть божествяшеся бог воплощашеся
то це радше символ віри, ніж намагання вичерпати зміст поетичним словом. Маємо майстерно впорядковані вірші, які несуть поетичні гасла міцного зв’язку. Приклад з «Зорі сув’яззя», який наводжу, символічний подвійно: з погляду значення, яке мала для Ґеорґе зустріч з Максиміном, з якою він пов’язував надію на оновлення всього вітчизняного життя, і з погляду стилю, який набирає рис дидактичности, повчання, вимоги, розраховуючи на те, що слухач сам наповнить слово символічним змістом:
Ці вірші також свідчать про високе мистецтво майстра: чудова прелюдія двох перших рядків, розмах чотирьох останніх, урочистий жест середньої частини. Але їхня дія починається там, де читач або слухач налаштовується на літургійність, яка кожний окремий вірш інтеґрує в цілість. Смисл композиційної строгости, характерної для поетичної книжки загалом, саме в тому і полягає, що породжує її поетичне слово.
Завершальний хор книжки — наче печатка, яка скріплює цілість. Слід визнати, що така крута самостилізація вимагає більше, ніж готовий запропонувати читач. Межі між поетичним впливом Ґеорґе і силою його людиноформчої пристрасти стираються.
Тим часом остання поетична книжка Ґеорґе «Нове царство», до якої поряд з новими, увійшли, очевидячки, вірші, що опинилися поза межами строгої композиції попередньої збірки, показує всю амплітуду коливань його тону від блискучої драматичної бесіди через високостилізовані пророцтва аж до майже народнопісенної співомовки. В цій книжці зібрані вірші, в яких послаблюється напруга волі, без якої немає самостилізації. Постійна інтенсивність словесного мистецтва Ґеорґе дозволяє відчути напругу між життям-для-інших, що його поет сповідує і в повсякденні, і у віршах, і життям-для-себе великого одинака, самітника з-віку-правіку. Самозречення, здержливість, скромність, страждання творять неодмінний підтон його поезії від журби і туги ранніх книжок до твердости й ощадливости пізньої творчости. Проте в цій збірці відчуття свого призначення поет виявляє якнайбезпосередніше. Тож нехай на завершення прозвучить один з найкращих віршів «Нового царства», сповнений таємничого усвідомлення цих відчуттів:
Вірш нелегкий, хоча чіткий і настирливий ритм задає тему: казання землі, яка все знає і забирає назад у себе, яка тому, до кого звертається, вказує межі і скінченність його найпревелебнішої величі. А звертається вона до поета, кожного поета, поета-людини, людини. Вона має лице, і того, що личить йому, не відає більше ніхто. Звідси — необхідність відмовлятися, про яку Ґеорґе пише не раз, використовуючи, наприклад, у «Сьомому жмутку» мотив «дзеркала»:
[3]
Рóззяв, зустріч кінцевої голосівки попереднього слова з початковою голосівкою наступного (
[4]
Звеселімо серця — гасло на початку літургійного вступу до євхаристії (