Выбрать главу

Джон Кітс

Вірші

Перекладач: Василь Мисик

Джерело: З книги: Захід і Схід: Переклади/ К.:Дніпро,1990

Вперше цей твір було опубліковано на http://www.ukrlib.com

Присвята Лі Гантові

Краса і слава залишили світ.

Під нашим поглядом у ранню пору

Не в'ється фіміам вінками вгору,

Туди, де радісно сміється схід.

Ніжноголосі німфи серед віт

Своїми грищами не тішать зору

I не кладуть на гроб, що криє Флору,

Колосся з кошиків і майський цвіт.

Та є незгірші радощі й у нас,

I славити наш вік я не покину,

Що в дні, як вівтар у гаю погас,

Мені надію дав: хоч на годину

Цим подарунком бідним, без прикрас,

Потішити таку, як ти, людину.

До Надії

Коли сиджу біля свого вогню,

Поринувши в думки тяжкі, гнітючі,

I не про видива чудові сню,

А про пустелі, про каміння й кручі,—

Надіє, усміхнись душі моїй

I крилами чоло мені обвій!

Коли блукаю ввечері в гаю,

Де гасне в листі місячне проміння,

I враз у душу злякану мою

Загляне Розпач, як страшне видіння,

Ти сяйвом місяця мене стрічай

I з серця геть жени німий Одчай.

Коли Зневіра дух беззбройний мій

Для Розпачу, свого хмурного сина,

Що хмарою звисає, на забій

Безжально віддає,— о ти, єдина,

Засяй і шлях перепини йому,

Збори його, як сонце боре тьму!

Коли почую, що в біді тяжкій

Змагаються мої найближчі друзі,

Надіє світлоока, розпач мій

Геть прожени, не дай змарніти в тузі,

Пошли згори живущий промінь свій

I крилами чоло мені обвій!

Як нехіть милої чи суд батьків

Приборкають моє палке кохання,

Дай вірити, що я не марно влив

В сонетний лад мої нічні зітхання!

Надіє, прожени мій сум-одчай

I крилами згори мені засяй!

Хай серця не страшить будучина,

Хай честь вітчизни не темнять незгоди

I хай, незламна в замірах, вона

Хранить Свободу, а не тінь Свободи!

Свята Надіє, дух підтримай мій

I сяйвом крил чоло мені обвій!

Не допусти побачити мені,

Як спадщина героя-патріота —

Свобода, пишна й в сірому вбранні,

Чоло похилить під вагою злота,—

А дай побачити, як сяйвом крил

Ти посріблиш високий небосхил!

Мов зірка, що взолочує ясну

Верхівку хмари й срібне сяйво сіє

В півзапнуту небесну глибину,

Так ти осяй мене, свята Надіє!

Глянь з висоти у дух померклий мій

I крилами чоло мені обвій!

До мого брата Джорджа

Багато днів мене журба томила,

Мій мозок мерк, і темрява немила

Гнітила дух, і думалось мені,

Що марно я в блакитній глибині,

У сполохах, аж сліпнучи з одчаю,

Мелодії небесної шукаю;

Що, лігши навзнак у м'яку траву,

Даремно в мріях до зірок пливу;

Що вже не вчую пісні Аполлона,

Хоч небо квітне і зоря червона

Два промені прослала в висоту,

Нагадуючи ліру золоту;

Що я в бджоли, яка летить на рожу,

Сільського ладу перейнять не зможу;

Що скісний погляд із-під темних вій

Не зможе наспів окрилити мій

I не запалить у моєму серці

Слів про кохання та про давні герці.

Та часом той, що все про славу снить,

Скидає сум, і йде в поля, в блакить,

I, вітру вільному відкривши груди,

Саму поезію вбачає всюди.

Недаром кажуть, любий Джордже мій

(Так Вільнодумцю й Спенсер-чародій

Не раз мовляв), що в ті чудесні хвилі

В очах поета грають коні білі

I рицарі в одежі святковій,

Жартуючи, розпочинають бій.

А блисне сполох, він одразу знає:

То величезну браму відчиняє

Осяяний небесний вартовий,

Дмучи в ріжок, що на землі чутний

Лише поетові. Ось у ворота

Пливе квапливо казкова кіннота —

I бачить він за нею залів ряд,

У срібло й злото прибраних для свят,

I лиця дам, що світлими очима

Вщасливити могли б і серафима,

I повних кубків, як планет навкруг

Ясного сонця, безнастанний рух,—

I струм вина, що нахильці поллється,

Дощем летючих зір йому здається.

А далі ще — немов у млі, сади,

Земним очам заказані: туди

Лише впусти поета, Аполлоне,

I до троянд він миттю прохолоне.

I в тім глибу блаженнім тільки й знать,

Як, сплесками цілуючись, киплять

Фонтани — й ллється течія промінна,

Мов срібні смуги на плавцях дельфіна,

Коли з коралових підводних міст

Він вирне, вигнувши грайливо хвіст.

Такі дива лише для того звичні,

Хто поринає в нетрі поетичні.