Погасить зорю зимову.
Сядь же, хмизу підклади
Й животрепетно сліди,
Як небесно-величава
Лине в даль твоя Уява.
Квап її — у неї слуг
Є доволі; хай навкруг
Все, що холодом убито,
Воскрешає: красне Літо,
Першу квіточку Весни,
Перші грона восени,
Що важніють коло стріхи,
Й тайкома ці три утіхи,
Наче добрі три вина,
Хай віллє в келих — пий до дна!
I в ту мить тобі присниться,
Як співає в полі жниця,
I дзвенять серпи в житах,
I вітає сонце птах;
I разом з тим до вух прилине
Перекликання журавлине
I весняна метушня
Галоччя та вороння;
З'являться, не знати звідки,
I стокротки, і нагідки,
I лілеї пізній цвіт,
I найперший первоцвіт;
Запишаються в діброві
Гіацинти сапфірові,
I впаде на ці дива
Перша крапля дощова!
Глянь: з-за голого обніжка
Виглядає сонна мишка;
Тут гадюка на піску
Шкірку скинула слизьку:
Там, на глоді, із гніздечка
Дивляться рябі яєчка
Із-під теплого крила,
Що пташка-мати розп'яла;
Вчуєш літньою порою
У дуплянці гомін рою,
I як жолуді падуть,
I як білі бурі дмуть.
Хай же мчить у світ Уява!
Все вбиває звичка млява!
Де той вид, що не втрача
Новизни? Яке дівча
Зберегти принаду в силі?
Де ті очі сині, милі,
Що не втомлюють? Де сміх,
Щоб і завтра тішить міг?
Де такі уста рум'яні,
Що довіку нам жадані?
Наші втіхи молоді,
Наче бульби на воді,
Пропадають! Лиш в Уяві
Знайдуться уста ласкаві
До душі тобі; струнка
Лада, гарна, як дочка
Плодоносної Цецери,
Що в Аїдові печери
В мертвий скрилася туман:
В неї буде Геби стан
I таке ж біленьке тіло,
Як тоді, коли струміло
З неї вбрання, як вона,
Розстебнувшися, вина
Кубок повний подавала
I як на Зевса млость напала.
Розірви шовкову нить —
I тоді Уява вмить
До твоєї хати-стріхи
Принесе незгірші втіхи.
Вільний лет Уяві дай!
Дома втіхи не шукай!
Барди радості й жаги
Барди радості й жаги!
Ваші душі в ці луги
I понині заглядають,
Хоч давно вгорі витають.
Там тепер в одному хорі
З вами сонце, місяць, зорі;
Там громи й потоки; там
Під омріяним гіллям,
Посідавши-злігши, друзі
Гомонять із вами в лузі,
Тільки оленям богів
Не заказанім; де звів
Дзвоник синє напинало;
Де в троянди перебрало
Зілля пахощі, а та
Пахне так, як за літа
На землі найкращі квіти
Не навчилися пахтіти;
Там співають солов'ї
Не пестушки майові,
А божественно-довічні
Речення філософічні,
Давню казку золоту
Про захмарну висоту.
Ви — в раю, і разом з тим —
На землі, і нам, земним,
Ваші душі позосталі
Стежку вказують у далі,
В пристановище святе,
Де ви в щасті живете;
I нагадують щоденно,
Як недовго, як нужденно
Ми на світі живемо
I яке несем ярмо
Темних пристрастей і злоби,
Слави, сорому, жадоби;
Кажуть нам, чим дужі ми
Й щó нам гірше від чуми.
Так ви роните й відсутні
Нам поради незабутні.
Барди радості й жаги!
Ваші душі в ці луги
I понині заглядають,
Хоч давно вгорі витають.
Робін Гуд
(Другові)
Ні! Ті дні вже пролетіли,
Ті й години посивіли,
I хвилини ті давно
Вкрило втоптане рядно
Листопадів незчисленних,
I немало зим шалених,
Суховіїв східних, бур
У зелений бились мур
Відтоді, як води Тренту
Ще не знали про оренду.
Ні, не гряне рогу гук,
I тугий не свисне лук.
Глухо в вересі густому,
I не вчується нікому
Серед лісу голосна
Пісня, і дзвінка луна
Не віддасть у цій пустелі
Голоси стрільців веселі.
Як захочеш, сам сюди
Серед літа надійди,
Сім зірок у провід взявши,—
Та, гілля важке рознявши,
Вже тебе не стріне тут
Ані Джон, ні Робін Гуд;
Ані жоден із ватаги,
В дно порожньої баклаги
Барабанячи під крок,
Не майне поміж гілок,
Спів шлючи хазяйці хмелю
Посланцем по мірку елю.
Вже не чути грищ гучних;
Гамеліна спів затих.
Стягши стан, сайдак на спині,
Тут ніхто не пройде нині —
Все поглинув часу пруд!
I якби сам Робін Гуд
Із трави, з могили звівся
I з Мар'яною з'явився,
В неї вид би посмутнів,
А його обняв би гнів:
Бо дуби, що їм кивали,
Під сокирами упали