Про світлий вечір, що на копах спить,
Про щічки Сафо, про легкий, як Лета,
Потік піску в годиннику скляному,
Про лісовий струмок — і смерть поета.
Сонет,
написаний наприкінці
«Квітки та Листочка»
Ця мила казка душу тішить, наче
Маленький гай. Така в ній сила є,
Що читача скоряє: він стає,
Розчулений, і тільки що не плаче.
Краплистий дощ свіжить лице гаряче,
А він стоїть і думає своє,
I по мандрівній пісні узнає,
Де тонконога коноплянка скаче.
Свята простото, що в тобі за чар!
Яка в цій повісті могутня сила!
Забувши славу, що мене манила,
Я впав би тут, де сонце й тіні хмар,
Як той, чий стогін у гаю хиткому
Чутний вільшанці тільки — й більш нікому.
Перед мармурами Елджіна
Мій дух знесилився, мене в дрімотну змору
Гне тлінності тягар; в уяві, як у млі,
Незборних труднощів обриви і шпилі
Підносяться і смерть мені віщують скору,
Як хворому орлу, що задивився вгору.
I все ж так солодко заплакать на землі,
Що вітру свіжого не вчую на крилі,
Піднявшись високо в передранкову пору.
Так темних дум шалена перезва
Круг серця стовплює незгоди несказанні;
Так приголомшують ці мармури-дива,
З величчям Греції змішавши грубі грані
Старого Часу, шир, де пустка вікова,
Де сонце, слави тінь і піна в океані.
Сонет про море
Невгавно шепче в голому камінні
I дметься, топить тисячі печер,
Аж поки їм, володарка химер,
Лишить Геката древні шуми-тіні.
А це в такому ніжиться лелінні,
Мов цілий світ у злагоді завмер,—
I черепашці висохлій тепер
Уже й не сняться хвилі білопінні.
О ви, з очами змученими! Слід
У морі вам живити їх! Ви, мляві
Від гуркоту чи від солодких нот,
Сидіть і мрійте біля входу в грот,
Аж поки здригнете, почувши в яві
Повноголосий хор океанід.
Поет
(Фрагмент)
Хто ж Поет? Яка прикмета
Виявляє нам Поета?
Мовте, дев'ять муз!
Кого б
Не послала доля — принца,
Прохача-голоколінця,—
Він до всіх людських подоб
Од Платона аж до мавпи
Припасований. В орла
I в вільшанки розпізнав би
Всі інстинкти. Заревла
В чагарях левиця глухо —
I ревіння те йому
Зрозуміле. В чуйне вухо
Тигра зойк, що крає тьму,
Входить, наче рідна мова...
Модерне кохання
Так що ж кохання? Лялечка, яку
Знічев'я панькають і пестять; зване
По-різному — і все невлад; таке
Божественне, аж молоді дурненькій
Здається, що й вона себе коханням
Обожествляє — й ходить очманіло
Все літо, поки гребінець у міс
Тіарою перловою засяє
I поки чоботи звичайні стануть
Ботфортами Ромео, Клеопатра
Замешкає у сьомім, а Антоній
Квартируватиме на Брунсвік-Сквейр.
О дурники! Якщо висока пристрасть
Палила світ — і ставили на кін
Свої серця герої та цариці,
То це не значить, що усі ті муки
Такі звичайні, як бур'ян у полі.
О дурники! Знайдіть мені сьогодні
Важку перлину владарки Єгипту,
Розпущену в вині,— і я скажу,
Що вмієте любити ви й у ваших
Касторових англійських капелюхах.
До кота пані Рейнольдс
Що, коте, відгуляв свою найкращу пору?
А скільки знищив ти для їжі та забав
Мишей і пацюків, і ласощів покрав?
Зелені зрізи мруж, зводь чуйні вушка вгору.
Але, прошу тебе, не попускай провору
Таємним кігтикам, і хай твій ніжний «няв»
Розкаже, як ти бивсь і як щурів ганяв,
Ходив рибалити й тягав курчат із двору.
Ні, не похнюплюйся і не лижи м'яких
Зап'ясточків! Нехай ти виглядаєш в'яло,
I куций в тебе хвіст, і хай за кожний гріх
Тебе на кухні б'ють, ти одмінився мало, —
Лиснієш, як у час турнірів молодих
На мурі місячнім, де бите скло блищало.
Побачивши пасмо Мільтонового волосся
Дзвінких рядків Титане,
Досліджувачу сфер!
Твій дух не спить, не в'яне!
Твій голос і тепер
Нам вуха огромляє!
Хто зважиться, здолає
Перед Співцем
На сходах до його високих мар
Смиренним подихом роздмухать жар
Своїх поем?
Ти весь — як злет угору,
Як милозвучний храм!
Різноголосся хору
Об'єднуєш, думкам
Орлиний лет даруєш!
О, де ж ти владарюєш?
Почуй мою
Дельфічну юну клятву — всім, усім:
Натхненням, словом, голосом твоїм,
Коханням плотським, мислю на чолі,
Красою, що живе на цій землі
I в раю!
Коли з рядків назавжди