Я примхи прожену,
Всі пристрасті пізнавши,
Тоді хіба почну
Велично-голосну
Хвалебну пісню про твої діла:
Бо марно піт пливтиме із чола,
Поки дитяча мисль не осягла
Премудру давнину,
А збезумілий зір — будучину!
Я занімію на багато літ.
Коли ж озвусь, одразу пригадаю,
Як я спахнув, побачивши цей слід,
Цей бідний залишок твого розмаю,
Це пасемко ясне.
О, як здригнувся я,
Як поряд з ним написане ім'я
Ударило мене!
I все ж стояв у мене в серці штиль:
Я думав, що дивлюсь на нього з хвиль.
Про що говорив дрізд
О ти, чий вид зазнав зимових бур,
Хто бачив хмари снігові в тумані
I чорний в'яз поміж зірок замерзлих,—
Тобі жнива настануть із весною!
О ти, чий твір єдиний був, як світло
У темряві! Його ти підживляв
Ночами, поки Феб ходив далеко,
Тобі весна потрійним ранком буде!
О, не жадай знання! Я жив без нього —
I все ж мій спів з теплом у вічній згоді.
О, не жадай знання! Я жив без нього —
I все ж цей Вечір слухає. Не може
Лінивим буть, для кого лінь — досада,
Як той не спить, хто думає, що спить.
Сонет,
написаний перед тим,
як ще раз перечитати «Короля Ліра»
Барвиста вигадко, Царівно, що в обладу
Взяла заквітчану далеку давнину!
Замовкни, приглуши пісень і струн луну,
Замкни в цей зимний день своїх рядків принаду!
Прощай! Я мушу знов цю навіжену зваду
Між перстю буйною й гріхом — не на кону,
А в серці — перетліть. Смиренно розпочну
Гірко-солодкий плід Шекспірового саду.
Поете головний! I ви, що вічний спір
Лишили в спадок нам, тумани Альбіону!
Коли з дібров старих я вийду знову в шир,
Не дайте поринуть мені в байдужість сонну,
А й спопелілому даруйте крила знов,
Як Феніксу, щоб путь у небеса знайшов.
Як здумаю...
Як здумаю, що можу відійти,
Не вижавши пером свій плідний мозок,
Не склавши урожай в книжки й листи,
Як зерно, що в амбар несуть з повозок;
Або дивлюсь, як знаки вогняні
У небі півночі встають жадано,
I раптом здумаю, що їх мені
Рукою випадку схопить не дано;
Коли помислю, вродо нетривка,
Що я на тебе більш не подивлюся
Безумними очима юнака,—
Тоді спиняюсь, думаю, томлюся,
Аж поки перед поглядом моїм
Любов і Слава пропадуть, як дим.
До Нілу
О сину місячних південних гір!
Владико давній Сфінкса й Крокодила!
Дивуємось: яка всеплідна сила!
А пустка внутрішній сповняє зір.
Ти стільки націй виростив і вір!
Чи тільки вдав, щоб ця ватага сміла
Перед тобою подих затаїла,
Мандруючи з Декану на Каїр?
Хибкій уяві віри не даю:
Лиш незнання вбачає пустку й горе
Поза собою. Ти в своїм краю
Все оживляєш. Джерело прозоре
Свіжить квітучу повняву твою,
Що лагідно впливає в тепле море.
Вік людини
Чотири зміни бачимо щороку.
Чотири їх і в смертного: весна,
Коли так легко, як вода потоку,
У душу ллється вся краса земна.
Є в нього й літо: як сита медова,
Тоді живить його хмільний запас
Юнацьких спогадів; небесна мова
Тоді чутніша. А в осінній час
Він зажадає тиші, й крила згорне,
I, мерклим зором дивлячись на світ,
Минатиме прекрасне й неповторне,
Як те, до чого звик з дитячих літ.
У нього є й зима: холодні сходи
У темряву. Такий закон природи.
Фрагмент
Якби я став одним із олімпійців,
Їх божествам одразу б довелось
Постановити, щоб із кожним кроком
Того, хто зважиться в тяжку мандрівку
До схованої в безвісті краси,
Ніжнішою рука її ставала,
А врода кращою, і щоб за кожну
Тернову ягідку, до спраглих уст
Піднесену, наброщувавсь новий
На дереві кохання поцілунок,
I стигнув би, і м'якшав соковито,
Щоб на устах мандрівника розтати.
Пісня Ельфа
Годі сліз! О, годі сліз!
Іще заквітнуть поле й ліс!
Не сумуй! Не понивай!
В корінні спить новий розмай!
Геть жени печаль-змію!
Послухай пісеньку мою —
Її я вивчив у раю:
Годі сліз!
Вгору, вгору глянь! Дивись:
Там, де віти заплелись,
У яскравих пелюстках
Тріпотить маленький птах:
В нього в срібному дзьобу
Є для добрих на журбу
Добрі ліки! Годі сліз!
Іще заквітнуть поле й ліс!
Прощай, прощай! I знов — прощай!
Тону я в синій неба край!
Прощай! Прощай!
До Гомера
Стою, оточений гігантським незнанням,