Выбрать главу

Не так, напевно, кисло,

Коли вклонився ти юрбі

I рот мовчання стисло!

Хоч раз пекучому жалу

Себе вколоти дав би,—

Та прикрість виніс би малу,

А більшої не знав би!

Ти б Сауті ззаду залишив,

Ти б навіть Д. бучного

I Вордсворта перевершив,

Побив би й В. самого!

Даруйте, люди, що звернув

Я трохи вбік — це в душу

Сам Бог таке мені відхнув,

Тепер я далі рушу.

Батьки! У кого є дочка

Закохана в романи,

Що бравого молодика

Жадає, наче манни,

Ви дайте гедзеві вкусить

Їй палець безтурботний,

Той самий, на який надіть

Хотіла перстень злотний.

Завикне жіночка у вас

Сім раз на день сваритись,

Як цар Давид у давній час

Завик сім раз молитись,

Хай гедзь їй сяде на язик

I богомільній мовить,

Що тільки біса тішить крик

I що пора на сповідь.

А скільки це є summum bo-

num*, то мені здається,

Що вже пора кінчати, бо

Я все сказав про гедзя.

------------------------

* Найвище благо (латин.).

Сонет,

написаний на верхогір'ї

Бен Невіс

Озвися, Музо, й голосно промов

На верховині, що в тумані сліпне!

Я бачу відхлань і на ній покров

Густої мли: до неї так подібне

Все, що про пекло нам дається знать.

Вгорі — туман: це все, що знати дано

Про небеса. Внизу кругом висять

Такі ж тумани: так і ми туманно,

Ми, люди, бачимо себе самих!

Попід ногами камінь пнеться голо —

I знаю я, маленький між малих,

Що йду я по ньому, й що все навколо

Туман та камінь, і не тільки тут,

А й в світі мислі, що не знає пут!

Зимової ночі

Коли у поле млисте

Від снігу не пройти,

О деревце безлисте,

Яке щасливе ти!

Стоїш собі в негоду,

Ждеш маю-омолоду

I не боїшся льоду,

Що всі калюжі стяг.

Коли замети в полі,

Щасливе джерело!

Для тебе літа-волі

Неначе й не було!

Застигле серед лугу,

Ти не вдаєшся в тугу,

Не ремствуєш на хугу,

Що замітає шлях.

Якби ж і з нами всіми

Так діялось! Та ба:

Кого в холодні зими

Не костенить журба?

А як її зустріти,

Як самоту терпіти,

Душею збайдужіти —

Не сказано в піснях.

До сну

О ти, що втомленим даруєш добрі ліки,

Що ллєш у темряву свій дорогий бальзам,

Легкими пучками склепляючи повіки,

Затінюючи їх блаженним забуттям!

О заспокійнику! Як хочеш, на півслові

Перепини цей гімн і зір мені зімкни,

А ні — діжди кінця, і потім пурпурові

Виклечуй маками навколо мене сни.

Від дня рятуй мене, що не дає очам

Замгнути, сяючи стражденно в узголов'ї!

Рятуй від совісті, що у моїм кутку

Все риє, наче кріт, свій хід, давно початий,

Ключ бистро поверни у змащенім замку,

Душі принишклої шкатулу запечатай.

Голуб

Мій голуб загинув, що так я любив.

Я думав — від туги. Але від якої?

Я ж сам для тих лапок маленьких ізвив

Сілечко з найкращої пряжі тонкої.

О лапки червоні! Чому ж ви мене

Лишили на це самотіння сумне?

Ти жив беззахисно в зеленій діброві:

Чому ж не завикнув у мене, у схові?

Тобі присвятив я всю ласку свою:

Чому ж ти не жив тут, як жив у гаю?

Чому вночі сміявся я?

Чому вночі сміявся я? Ні в кого

Я не доб'юсь відмови: не дає

Ні Бог її, ні голос духу злого.

Звернусь до серця я, що в груди б'є.

Скажи хоч ти, вмістилище скорботи!

Не озиваєшся! О тьма! О тиш!

О вічний стогін мій! Мовчать висоти,

Мовчать провалля темні — й ти мовчиш.

Чому ж сміявся я? Земних відрад

Поширює моя уява межі.

Проте я й зараз був би вмерти рад:

Хай гордий стяг життя злетить із вежі!

Красу, Поезію і жар сердець —

Все топче Смерть. Смерть — усьому вінець.

La belle dame sans merci

«Нещасний, чом ти помарнів,

Чом день у день блукаєш сам?

Зів'яв комиш, у лісі змовк

Пташиний гам.

Нещасний, що тебе в'ялить,

Чому ти сохнеш, як трава?

Набила білка свій ванькир,

Пройшли жнива.

Я бачу лілію бліду

Твого чола, де жар і піт;

Жовтіє на щоках твоїх

Рожевий цвіт».

«Зустрів я панну у лугах,

Красу гаїв, дитину фей;

З-під довгих локонів палав

Огонь очей.

Я вбрав ту панну у квітки

Від голови до білих ніг;

Кохання в погляді її

Я постеріг.

Я посадив її в сідло

I біля неї все забув,

Бо дивну співанку із уст

її почув.

Вона для мене дикий мед,

Солодкий корінь добула;

В її нечуваних словах