Не так, напевно, кисло,
Коли вклонився ти юрбі
I рот мовчання стисло!
Хоч раз пекучому жалу
Себе вколоти дав би,—
Та прикрість виніс би малу,
А більшої не знав би!
Ти б Сауті ззаду залишив,
Ти б навіть Д. бучного
I Вордсворта перевершив,
Побив би й В. самого!
Даруйте, люди, що звернув
Я трохи вбік — це в душу
Сам Бог таке мені відхнув,
Тепер я далі рушу.
Батьки! У кого є дочка
Закохана в романи,
Що бравого молодика
Жадає, наче манни,
Ви дайте гедзеві вкусить
Їй палець безтурботний,
Той самий, на який надіть
Хотіла перстень злотний.
Завикне жіночка у вас
Сім раз на день сваритись,
Як цар Давид у давній час
Завик сім раз молитись,
Хай гедзь їй сяде на язик
I богомільній мовить,
Що тільки біса тішить крик
I що пора на сповідь.
А скільки це є summum bo-
num*, то мені здається,
Що вже пора кінчати, бо
Я все сказав про гедзя.
------------------------
* Найвище благо (латин.).
Сонет,
написаний на верхогір'ї
Бен Невіс
Озвися, Музо, й голосно промов
На верховині, що в тумані сліпне!
Я бачу відхлань і на ній покров
Густої мли: до неї так подібне
Все, що про пекло нам дається знать.
Вгорі — туман: це все, що знати дано
Про небеса. Внизу кругом висять
Такі ж тумани: так і ми туманно,
Ми, люди, бачимо себе самих!
Попід ногами камінь пнеться голо —
I знаю я, маленький між малих,
Що йду я по ньому, й що все навколо
Туман та камінь, і не тільки тут,
А й в світі мислі, що не знає пут!
Зимової ночі
Коли у поле млисте
Від снігу не пройти,
О деревце безлисте,
Яке щасливе ти!
Стоїш собі в негоду,
Ждеш маю-омолоду
I не боїшся льоду,
Що всі калюжі стяг.
Коли замети в полі,
Щасливе джерело!
Для тебе літа-волі
Неначе й не було!
Застигле серед лугу,
Ти не вдаєшся в тугу,
Не ремствуєш на хугу,
Що замітає шлях.
Якби ж і з нами всіми
Так діялось! Та ба:
Кого в холодні зими
Не костенить журба?
А як її зустріти,
Як самоту терпіти,
Душею збайдужіти —
Не сказано в піснях.
До сну
О ти, що втомленим даруєш добрі ліки,
Що ллєш у темряву свій дорогий бальзам,
Легкими пучками склепляючи повіки,
Затінюючи їх блаженним забуттям!
О заспокійнику! Як хочеш, на півслові
Перепини цей гімн і зір мені зімкни,
А ні — діжди кінця, і потім пурпурові
Виклечуй маками навколо мене сни.
Від дня рятуй мене, що не дає очам
Замгнути, сяючи стражденно в узголов'ї!
Рятуй від совісті, що у моїм кутку
Все риє, наче кріт, свій хід, давно початий,
Ключ бистро поверни у змащенім замку,
Душі принишклої шкатулу запечатай.
Голуб
Мій голуб загинув, що так я любив.
Я думав — від туги. Але від якої?
Я ж сам для тих лапок маленьких ізвив
Сілечко з найкращої пряжі тонкої.
О лапки червоні! Чому ж ви мене
Лишили на це самотіння сумне?
Ти жив беззахисно в зеленій діброві:
Чому ж не завикнув у мене, у схові?
Тобі присвятив я всю ласку свою:
Чому ж ти не жив тут, як жив у гаю?
Чому вночі сміявся я?
Чому вночі сміявся я? Ні в кого
Я не доб'юсь відмови: не дає
Ні Бог її, ні голос духу злого.
Звернусь до серця я, що в груди б'є.
Скажи хоч ти, вмістилище скорботи!
Не озиваєшся! О тьма! О тиш!
О вічний стогін мій! Мовчать висоти,
Мовчать провалля темні — й ти мовчиш.
Чому ж сміявся я? Земних відрад
Поширює моя уява межі.
Проте я й зараз був би вмерти рад:
Хай гордий стяг життя злетить із вежі!
Красу, Поезію і жар сердець —
Все топче Смерть. Смерть — усьому вінець.
La belle dame sans merci
«Нещасний, чом ти помарнів,
Чом день у день блукаєш сам?
Зів'яв комиш, у лісі змовк
Пташиний гам.
Нещасний, що тебе в'ялить,
Чому ти сохнеш, як трава?
Набила білка свій ванькир,
Пройшли жнива.
Я бачу лілію бліду
Твого чола, де жар і піт;
Жовтіє на щоках твоїх
Рожевий цвіт».
«Зустрів я панну у лугах,
Красу гаїв, дитину фей;
З-під довгих локонів палав
Огонь очей.
Я вбрав ту панну у квітки
Від голови до білих ніг;
Кохання в погляді її
Я постеріг.
Я посадив її в сідло
I біля неї все забув,
Бо дивну співанку із уст
її почув.
Вона для мене дикий мед,
Солодкий корінь добула;
В її нечуваних словах