Любов була.
Вона ввела мене в свій грот,
I сум їй серце огорнув,
I поцілунком дикий зір
Я їй зімкнув.
Ми спали поряд у моху,
I там я сон побачив... Ах!
Останній мій, останній сон
У цих лугах!
Я бачив пишних вояків,
Блідих, як смерть, легких, як мла;
Я чув: «La belle dame sans merci
Тебе звела».
Я бачив висохлі уста,
В яких темнів і зяяв жах,
I я прочнувсь, і опинивсь
У цих лугах.
Тому-то я й зостався тут,
Тому й блукаю в полі сам,
Хоч голо скрізь і в лісі змовк
Пташиний гам».
Сонет про сонет
Коли судилась рим кайданна міра
I нашій мові, й музиці трудній
Сонетовій, як пута, що Персей
Зняв із красуні перед лігвом звіра,—
Піклуймось про Поезію, чи їй
Не сплетемо ладнішої обнови
Для босих ніг — і в затишку ночей
Доскіпуймось, чи все дарує ліра,
Що пильний слух передчуває твій.
Пильнуймо звук і склад — набуток цей
Розкішніший, аніж Мідаса схови;
Звільнім од листя жовклого вінок;
Коли ж не вільна Муза, хай окови
Собі із власних виплете квіток.
Два сонети про славу
1
У слави теж дівочі примхи є:
Відкинувши настійне женихання,
Вона своє непрохане кохання
Байдужому частенько віддає.
Вона — циганка: ти їй душу звір,
А їй нічого — відійшла й забула;
Кокетка юна, що зізнань не чула,
Що в кожнім шепті чує поговір.
Вона — циганка із Єгипту, віть
Із дерева ревнивця Потіфара.
Закохані поети, появіть
Свою зневагу їй! Це буде кара
Така для неї, що сама до вас
Вона повернеться у добрий час.
2
Так не буває, щоб і кози ситі,
і сіно ціле.
(Прислів'я)
О, як себе виснажує й тривожить
Незадоволений земним буттям,
Що торсає життя своє, як зошит,
Шинкуючи незайманим ім'ям!
Де слива, синяві своїй не рада?
Де лілія, що в'яне самохіть?
Болотним смородом яка наяда
Свій тихий грот захоче отруїть?
Пахтять квітки у луках і в гаю,
Що так бджола їх працьовита любить;
Не тратить слива синяву свою,
I в чистім озері не видно твані:
Чому ж людина в марному змаганні
Терзає світ увесь і душу губить?
Ти кажеш — любиш
Ти кажеш — любиш... Але так,
Як черниця, що мугиче
Свій акафіст, поки дзвін
До вечірні кличе.
Люби ж, люби мене!
Ти кажеш — любиш... А сама —
Все холодна та понура,
Як черниця, що постить
Довгий піст Амура.
Люби ж, люби мене!
Ти кажеш — любиш... А уста
Від цілунку держиш далі,
Ніж од хвиль у глибині
Держаться коралі.
Люби ж, люби мене!
Ти кажеш — любиш... А рука,
Наче мармур, не тепліє,
Не затискує мою,
Що вся палає-мліє.
Люби ж, люби мене!
Скажи хоч слово, та з вогнем!
Дай уста палкі, безжурні!
Спопели мене — й сховай
У себе в серці-урні!
Люби ж, люби мене!
Вечеря закоханих
«Віршована нісенітниця»
з листа до Джорджа Кітса
Сидять сумні, очима млосно блудять,
Щипають хліб, і чай зітханням студять,
I тратять пам'ять, і вже просто так
Сидять, забувши про вечерю й смак.
Бач, руки склали — от де щастя людям!
Хай гасне піч, ніхто не встане, жде,
Тому-то й Бетті з вугіллям не йде.
Зненацька муха у молочник пада.
Невже не визволить її громада?
О ні: пан Вертер ложкою, стеблом,
Сягнув у молоко — і вже столом
Вона повзе, радіючи обстою,
І мокру стежку довжить за собою.
Ромео, встань, до щипців досягни,
Бо вже свічки чадять. Але ж вони
Віщують саван! Ах, я недотепа:
Мені ж у сьомий, що за цирком, треба!
Жаль, жаль, а добрий маєте сурдут!
Де ваш кравець живе? Десь там... чи тут.
О, вибачте! Я втратив пам'ять — через —
Ну, як його... Де мій кравець? Я ще раз
Повторюю: не знаю. Що за спіх?
Він в Оппінгу — забрав би чорт усіх!
Сонет
День проминув, а з ним — і всі його розкоші:
М'яке тремтіння рук, ще м'якші перса, слів
Притишеність, і шепт, і очі, з небом схожі,
I стан довершений, що з хвилювання млів.
Зів'яла квітка-брость, що стільки втіх таїла!
Де ж та краса тепер? Немає — й не шукай:
Пішла від рук моїх, пожовкла, відлетіла,
Пропала й тиха річ, тепло, горіння, рай —
Все зникло з вечором, сховалося в смеркання,
Коли святковий день або святкова ніч
Пахущим пологом закритого Кохання
Згущає сутінки для потаємних стріч,—
Мені ж дарує сон за те, що я канони
Йому весь день читав, за піст мій і поклони.