Коли надвечір він гуляє сам,
З чолом відкритим, чи ж його очам
Тоді доступна тільки темно-синя
З тремтячими алмазами пустиня?
Та ясно-білі кучері хмарин,
Та місяць поміж них, що сам-один,
Убравшися у ризи великодні,
Іде все вище, в світові безодні?
О ні! Багато добачає там
Він дивних див! Якби моїм очам
Відкрилися ті потаємні схови,
Ти остовпів би від моєї мови.
Так за життя п'є радощі поет,
Але думок його захмарний лет —
В майбутньому. Про що поет шепоче,
Коли навік змикає горді очі?
«Хоч я покину цей недобрий світ,
Але мій дух і через грані літ
Обізветься — і патріоти-внуки,
Почувши клич мій, схоплять зброю в руки
Або рядками, що давно я склав,
Князів пробудять для великих справ.
I мудрий у своїй повчальній мові
Мої повторить речення готові —
I я тоді, схилившись із-за хмар,
Живитиму його промови жар.
Пісні мої, по смерті зацілілі,
Співатимуть дівчата на весіллі.
Буває, в травні молодість сільська,
Втомившися розвагами, кружка
Обсяде біло десь на оболоні
Свою царівну обрану, в короні,
Де всяке зілля, різні квіти є,
I кожне має значення своє
(В лілеї й рожі чути їм зітхання
Нещасного, що гине від кохання);
Поміж грудей, де жар іще й не тлів,—
Пучок фіалок повних, дар полів,
Спокійно спить; вона бере з шкатули
Маленьку книжку — й кожне серце чуле
Від радості тріпоче; скрики, стиск
Рук молодих, очей гарячий блиск:
Бо дівчина надумала читати
Оповідання про надії й втрати,
Що юним я злеліяв; перлів град
Із-під повік до ямочок-принад
Покотиться. Дитячі очка сонні
Так солодко на матерньому лоні
Склеплять мої пісні. Прощай, прощай,
Прекрасний світе! Вже в очах розмай
Твій гасне. Крила я розняв орлині
I з низини лечу в простори сині,
Радіючи, що мій і далі спів
Томитиме твоїх прекрасних дів
I хлопців грітиме».
Мій брате й друже!
Якби мені, безумному, байдуже
Було до тих омріяних відрад,
З людьми й собою був би в мене лад.
Щоправда, день мій сходить веселіше,
Як світла думка мозок мій прониже:
Найбільший скарб, якби моїм він став,
Мені б такої радості не дав.
Мені приємно, що мої сонети
Читаєш ти, достойні, може, й Лети.
Недавно — теж — я розкоші зазнав,
Коли, простягшись на траві, складав
Для тебе вірші (найдорожча втіха),
Коли вітрець мені обличчя стиха
Приємно гладив. Я лежу в цю мить
На пригорі квітучій, що стримить
З морського глибу; трав і квітів тіні
Мережать зошит мій, тремтливо-змінні.
З одного боку похиливсь овес,
I серед нього мак піднявся, скрес,
Нагадуючи марною пихою
Тих, що народам не дають спокою.
А з другого свій розіп'яв жупан
Зелено-темно-синій океан;
Там видно парус і стягу перлову,
Що кучеряво обвиває прову.
Тут жайворонок падає в траву;
Там чаєчка морська — то на плаву
Танцює в морі, то над головою,—
Така ж невгавна, як і шум прибою.
Я знов на захід погляд оберну,
У сяєвом залиту далину...
Чому ж на захід? Щоб «прощай» сказати
I мій привіт палкий тобі послати!
На звільнення з тюрми Лі Ганта
За правду, сказану розбещеній державі,
Був Гант ув'язнений; але душею він
Був вільний кожну мить, як той співець долин,
Небесний жайворон, що знявсь на крила жваві.
О ти, що стережеш свої замки іржаві!
Ти думаєш, він знав лиш темний камінь стін,
Аж поки вчув ключа такий повільний дзвін?
Він вільно жив і там, найближчий родич славі!
В палацах Спенсера він таємничий цвіт
Збирав, гуляючи. В віддалення туманне
З одважним Мільтоном стремив одважний літ.
І в царство власних дум, йому самому дане,
Він заглядав не раз. Ні, не забуде світ
Його й тоді, як вас і ваших слуг не стане!
Сонет
О, скільки бардів рясно взолотило
Простори часу! Не один живив
Мій спраглий дух потоком дивних див,
Що так підносили і душу, й тіло.
I часто, як до рим я бравсь несміло,
Вони з'являлись із усіх боків,
Не грубий галас, а приємний спів
Мені даруючи, аж серце мліло.
Отак і звуки ті, що ніч навкруг
Поширює — дрімотний плеск прибою,
Далекий дзвін, як заклик до спокою.
I відгуки, що повнять поле й луг,
Знекровлені, прибиті далиною,—
Нам тільки тішать, а не ранять слух.
До дівчини
О, ця усмішка вниз і погляд скоса!