В яку ж ти, німфо, неповторну мить
Найчарівніша? Як розмови нить
Заводиш весело до закрутоса
Примхливого? Як раптом, безголоса,
В задумі йдеш? Як ранкову блакить
Зустрінути біжиш — і наступить
Боїшся на стебло, простоволоса?
Це щастя, як, уста рознявши, ти
Стоїш і слухаєш. Ти вийшла з лона
Принадності самої й простоти.
Яка ж найкраща в тебе оболона?
Якій із грацій удалось пройти
Доладніше під оком Аполлона?
Сонет про самотність
Самотносте! Якщо мені довіку
Лише з тобою розміряти крок,
Дай залишити цей тісний куток,
Зійти на гору, просторінь велику
Побачити, річок, долин без ліку,
В гай занести легкий тягар думок,
Де олень, перескочивши струмок,
З наперстянки зганяє бджілку дику.
Так любо нам удвох! Але стократ
Люблю я більше від твого привіту
Розмову друга тонко-розмаїту.
Для з'єднаних сердець, що б'ються влад,
Немає щастя, як, одбігши світу,
Сховатися в твій тихий вертоград.
До моїх братів
Гуляє вогник, тріскає в вугіллі,
I в наші думи річ його жива
Вповзає — так, мов хатні божества
Ведуть розмову з нами на дозвіллі.
Шукаю рим, а ви, мов скам'янілі,
Вдивляєтесь — не в книгу й не в слова,
А в мрії, в те, що в глибині єства,
Що завжди з нами у вечірні хвилі.
Це день твого народження, мій Томе,—
Як добре, що так тихо він погас!
Якби ж і далі вкупі, не окроме,
Нам слухати цей шепіт, поки нас
Закличе кинути усе знайоме,
Всі щирі втіхи нездоланний час!
Сонет
Тому, хто в місті жив, як у неволі,
Так любо вийти в тишу польову
I в височінь усміхнено-живу
Послать молитву небесам і долі.
Чи ж є де щастя, як у чистім полі,
Втомившися, присісти на траву,
Читати повість просту, не нову,
Про двох коханців та про їхні болі?
Вертаючись, він довго тішить зір
Хмарками в небі, слухає весняне
У лузі тьохкання — і шле докір
Дню, що так швидко пропадає, тане,
Немов сльоза, що в голубий ефір
Із ока ангела нічного кане.
Вперше прочитавши Гомера
в перекладі Чепмена
Багато золотих я обійшов країв,
Держав уславлених побачив я немало,
Об'їхав острови, де сонце западало,
Що їх сам Аполлон поетам заповів.
Я чув про обшири, де править од віків
Глибокодумному Гомерові припало,
Та в душу ясністю ще так не повівало,
Аж поки Чепмена почув я вільний спів.
Я тішився, як той, хто вперше серед зір
Планету вистежив — нову, ще безіменну;
Я чувся Кортесом, що кинув орлій зір
На Тихий океан,— і, здогадку шалену
В душі ховаючи, його вояцький збір
Зглядався, стоячи над кручами Дар'єну.
Сонет до Гейдона
Дух благородний, відданість добру,
Любов до слави ватага народу
Живуть і між людей низького роду
В шумному місті, в дикому бору.
I там, де зло веде одвічну гру,
Таку незламну виявлять незгоду,
Що пройме душу соромом до споду
Загрузлому в неправді гендляру.
Яка краса — залюбленість у справу
Того, хто світить ясно, без одмін!
А що, як Заздрість і Злобу лукаву
Одважний лицар зажене в загін?
Мільйони душ йому співають славу,
Коли в очах країни стане він!
Про коника та цвіркуна
Поезія землі не вмре ніколи.
Опівдні, як мовчать серед гілок
Птахи в гаю, невтомний голосок
Обнизує покоси й частоколи.
Це коник, він поймає гори й доли,
На стернях довгий ведучи танок,
А стомиться — стихає на часок
У затінку стебла або стодоли.
Поезія землі не оніміє:
Коли зима в мовчання крижане
Поля заковує, цвіркун у хаті
Заводить пісню, що в теплі міцніє,
Нагадуючи всім, хто задрімне,
Спів коника в траві на сіножаті.
До Костюшка
Врожай високих дум, як повних грон,
В твоїм, Костюшку, криється іменні.
Воно ввіходить в наші справи денні,
Звучить могутньо всім громам у тон
I каже нам, що зрушать хмар кордон
I музикою в далі нескінченні
Пливтимуть вічно імена священні,
В облогу взявши кожний срібний трон.
Воно віщує той щасливий день,
Як добрий дух на нашу землю ступить
I разом із твоїм багато ймень
Героїв давніх об'єднає-скупить
В один громохкий гімн, що попливе
В найвищі сфери, де Творець живе.
Сонет
Щаслива Англія! Я вік би свій
Збув радо на її зеленім лоні,
Я б легіт пив, що дише в кожній кроні
Її дібров, де стільки згадок-мрій.