Як сталося, що навіть у світлиці
Їх зір непевний вислідив її?
I як ті дві ходячі рахівниці
Дізналися, куди думки свої
Лоренцо повернув? Хай хижі птиці
Їм жадні очі вип'ють! I в сім'ї
Той щулиться, мов заєць на пороші,
Хто чесним торгом наживає гроші...
Вечір Св. Агнеси
(Поема)
1
В Агнесин вечір — о, як пробирав,
Як пік мороз! Пухнастий сич тремтів,
Тинявся заєць поміж мерзлих трав,
Беззвучно залягла отара хлів.
Подубли пальці у ченця, що слів
На чотках добирав до молитов,
I віддих з уст його вставав, синів
I клубочивсь, як фіміам, немов
Повз чистий образ Діви просто в небо йшов.
2
Терпляче молиться, встає з колін,
Бере свій каганець і йде назад,
Охлялий, босий. Із капличних стін
Глядять мерці скульптурні, ставши в ряд
По той бік очисних чавунних грат.
I мовби мерзнуть. Бачить крижану
Вояцьку зброю, дам легкий наряд,
Вслухається в молитву мовчазну,
У серці чути тих зимових мук луну.
3
Веде на північ сходинка вузька.
Раз, два ступив — і зразу слух йому
Зачарувала музика. Рука
Здригнулася... О ні, вже по всьому!
Не про життя гадай, про вічну тьму!
Той ніжний звук не для його ушей!
Він далі йде, в самотню кліть німу,
Й сідає в попіл, щоб у вечір цей
Прощення вимолить за всі гріхи людей.
4
Він тихий той зачин почув, бо скрізь
Стояли двері навстіж і була
Хідня в покоях. Скоро знявся й зріс
Суремний лемент, чистий звук срібла.
Покої аж палали, без числа
Ждучи гостей. Карниз на голові
Там ангели держали, два крила
На грудях склавши. Кучері свої
Назад розмаяли й дивились як живі.
5
Нарешті натовп заструмів, увесь
У спалахах султанів, діадем,
Ще розмаїтіший від тих чудес,
Які юнак із лицарських поем
Бере в уяву. Ми їх проминем
I звернемось до леді в юрмі тій,
Що від Агнеси, палена вогнем
Любовним, ждала звершення надій,
Як радили не раз поважні дами їй.
6
Вони казали, що в цю дивну ніч,
Перед Агнесою, дівчата снять
Про ласку милих, чують їхню річ
I їм хвилини солодко летять,
Якщо усе належно спорядять,
Наприклад: натще ляжуть, навзнаки
Розкинувши лілейно-білу стать,
Не глянувши ні в двері, ні в кутки,
А в небо справивши всі прагнення й думки.
7
Цей забаг так дівоче серце стис,
Що й сурм не чула, сповнених жаги
Божественно-гіркої. Пильно вниз
Дивилася. Мелькало навкруги —
То чийсь поділ, то шлейф, то край ноги,
Коли навшпиньки марно кавалер
Закоханий зближався. Не з пихи
Вона недобачала, ні: тепер
Вона з Агнесою була в краю химер.
8
I в танці Маделіна мимо всіх
Дивилась. Віддих забивало їй,
Бо зблизився священний час утіх.
Під бубнів гук в юрбі гостей бучній,
Зітхаючи, вона крізь веремій
Пихи й кохання мчала навмання,
Малюючи собі у шорах мрій
Нестрижене Агнесине ягня
Й солодкі хвилі втіх ще до нового дня.
9
Готується піти, але не йде.
Тим часом надійшов із мочарів
Порфіро, що до неї молоде
У нього серце прагло. В тінь стовпів
Портальних став, благально очі звів,
Щоб небеса йому послали знак
Від Маделіни, щоб він милу стрів
Хоч спотайна, щоб міг її юнак
Торкнуть, поцілувать — адже ж буває так.
10
Одважився, зайшов. Мовчіть, уста,
Закрийтесь, очі! Бо пронижуть сто
Мечів це серце, де любов свята
Ховається, бо замок у гніздо
Єхидн обернеться, де пси — і то
Клястимуть рід його своїм виттям,
Бо тут над ним не зглянеться ніхто,
Крім жінки, ключниці тих лютих брам,—
Слабої, сивої, улеглої літам.
11
О щастя: це ж якраз вона! На кий
Зіпершись, човгає в ті сіни, де
Він став, сховавшися за слуп товстий
Від смолоскипа. Весело гуде
Далека музика. Старенька йде.
«Хто тут?» Ах! Ах! Пізнавши юнака,
Шепнула: «Смерть тебе у замку жде».
В його руці тремтить її рука.
«Тікай, бо кожен тут аж рветься до клинка!
12
Тут і присадкуватий Гільдебранд:
В пропасниці недавно він гукав,
Що весь твій рід послати в пекло рад;
Тут і старий лорд Морріс — він не став
Із сивиною м'якшим. Ох, не збав
Собі життя, біжи!» — «Стривай, адже
Тут затишно. Присядь, скажи, щоб знав
I я про...» — «Ні! Ходім звідсіль! Невже
Забув, яка біда тебе тут стереже?»
13
Пішов, плюмажем павутиння з стін