Змітаючи у темряві густій.
I поки Анджела зітхала, він
У тихий, зимний уступив покій,
Де блідний місяць мертвий промінь свій
В дрібногратчасте промикав вікно.
«Скажи, де Маделіна? — мовив їй.—
В ім'я верстата, що на нім давно
Таємні сестри тчуть Агнесине руно».
14
«Се ніч Агнесина? Ах, так! Пожди:
Адже ж і в ніч таку мертвлять людей!
Як принесеш у решеті води
Або зумієш приручити фей,
То йди в палац. Дивуюся, єй-єй,
Тобі, Порфіро! Об такій добі!
О добрі ангели! У вечір цей?
Обмарте панночку! Сама собі
Я посміюсь тепер — ще буде час журбі!»
15
Сміється в сяйві млілому. А він
У неї вп'явсь очима хлопчака,
Якого вабить з бабиних колін
До себе книга загадок важка,
Як в окулярах біля коминка
Стара сидить. Його обняв пожар,
Він затремтів, коли почув, яка
У панни думка. О холодний чар
Дівочих дивних мрій, старих легенд, обмар!
16
I раптом думка, як розкішний цвіт,
Його зрум'янила, в душі спахнув
Багряний бунт. Їй аж померкнув світ,
Коли почула те, що він шепнув.
«Безецнику, ти Бога й честь забув!
Хай люба леді з ангелами в сні
Замріється, а ти вертай, де був!
Іди, зводителю жорстокий! Ні,
Ні, ти не той тепер, яким здававсь мені!»
17
«Клянуся небом, я не мислю зла,—
Сказав Порфіро.— Хай мені в аду
Горіть по смерті, як з її чола
Відкину локон я або знайду
В собі жорстоку хіть на молоду
Її красу. Оцим сльозам повір!
А не повіриш, я зчиню біду,
Сколошкаю увесь ворожий збір,
Зітнусь, хоч кожен тут для мене хижий звір».
18
«Ах, нащо так терзаєш ти слабу
Стару істоту, що її покров
Уже очікує в тіснім гробу!
А я ж за тебе стільки молитов
Щодня шептала!» Та Порфіро знов
Благав її, дібравши інших слів —
Таких печальних — для своїх намов,
Що Анджела стара забула гнів
I обіцяла все, чого б він не схотів.
19
А саме: потай хлопця завести
В кімнату дівчини, за параван,
Щоб він побачив нишком з темноти
Її лице прекрасне, ніжний стан
I, може, заручив найкращу з панн,
Коли на ковдрі в неї ельфів рій
Кружлятиме в димку нічних оман.
Ця ніч таких не бачила надій
З дня, як Мерлін в аду сплатив рахунок свій.
20
«Гаразд, я волю вдовольню твою.
Напої всякі, ласощі, їства
Вам принесу. На кроснах на краю —
Он її лютня. Я стара й крива —
Тож треба поспішати. Голова
Вже не така тямуща, як колись.
Стань на коліна, прокажи слова
Молитви! Ах! Ти з нею поберись,
Щоб я з труни могла у судний день звестись».
21
З тим покульгала, пильно-боязка.
Повільно близивсь ночі апогей.
Вернувшись, поманила юнака.
Світився страх з її старих очей.
Немало проминувши галерей,
Вони нарешті увійшли в покій
Цнотливо тихий, мов оселя фей.
Там причаївсь, од щастя сам не свій,
А жінка геть пішла, і все боліло їй.
22
Шукала билець бабина рука,
А ноги — сходів. Маделіна враз,
Мов на Агнесин тайний клич, легка,
Як дух небесний, з місця підвелась,
Побожно свічечку взяла, зійшлась
Із нянькою — і крізь тісні ходи
Її до ліжка провела. Твій час
Настав, Порфіро: виглядай і жди!
Як пташка злякана, вона спішить сюди.
23
Од спіху свічка згасла — і димок
У бліднім світлі місячнім умер.
Замкнулася, без духу від думок,
Сама як дух. Мовчи ж, мовчи тепер,
Бо лихо буде! Але груди спер
Їй дивний забаг, жажда слів, речей
Її аж палить. Так у млі озер
Пне горло без'язикий соловей —
I мертвий падає серед вогких лілей.
24
Високе, на три арки, там було
Вікно, все в різьбленні, рясне від грон
Плодів кунштовних. Барвно грало скло
Вигадливо-квітчастих оболон,
Численних, кожна на свій власний тон,
Як жаркоцвітні крильця мотилів,
А серед них — між скіпетрів, корон
I темних ликів — щит полум'янів
Від крові древньої принцес і королів.
25
Зимовий місяць сяяв із вікна
I тепло барвив юні перса їй,
Рожевив пальці, що сплела вона,
Уклякнувши в молитві мовчазній,
I срібний хрест на нитці золотій
Став аметистовим, а круг чола
Окресливсь ореол. Порфіро, млій!
Це ангел, до небесного житла
Готовий відлетіть, земного чуждий зла.
26
Він ожививсь, коли вона з колін
Звелася й сітку з голови зняла,
I перел теплих ледве вчувся дзвін,