Іншої Угорщини нема.
I числом окрас тих не злічити,
Що вона на грудях підніма.
З гір високих гострий зір сягає
До запінених каспійських вод,
Мов у пошуках земного краю
Простяглись степи за небозвод.
Я мадьяр. Поважну вдачу маю,
Ніби скрипок наших перший звук.
Усмішка моя не часто грає,
Сміх мій також не лящить навкруг.
Прийде радість і затьмарить небо:
Плачу з радості, а в горя час —
Засміюся весело, бо треба,
Бо не хочу співчуття від вас.
Я мадьяр. I погляд мій заходить
За моря давно минулих днів,
В обшир той, де ти, боєць-народе,
Скелі перемог своїх підвів.
Грали ми на європейській сцені
Не останню роль. Сіклись мечі.
Їх боялись вороги численні,
Як дитина блискавок вночі.
Я мадьяр. Та що тепер мадьяри?
Слави мертвої бліда мара
З'явиться, але судьби удари
Геть женуть, бо ще їй не пора.
Вміємо мовчати так чудово,
Що й сусід не чує боротьби.
А брати для нас готують знову
Чорний саван суму та ганьби.
Я мадьяр. I сором заливає
Очі — через те, що я мадьяр,
Через те, що в нас і не світає,
Хоч у інших вже горить пожар.
Тільки ж ні за яку мзду та славу
Не покину я серед негод
Батьківщину на одчай та збаву,
Бо й в ганьбі люблю я свій народ!
Обідрані герої
Я міг би теж в добірні рими
Поодягать свої пісні,
Щоб зручно їм було з'являтись
В хороми й зали осяйні.
Але дарма — мої ідеї
Не легковажні юнаки,—
Їм, напахтившись, в рукавичках
У світ виходить не з руки.
Не чути свисту куль, і шаблі
У темнім небі блиск погас,
Та бій триває... Не гармати —
Ідеї борються в наш час.
I я стою на полі бою
З бійцями визнаними в ряд.
Мої пісні — в бою, і кожний
Рядок мій — бойовий солдат.
Обшарпані, а добрі хлопці,
Боротись вміють до кінця,—
Відвага, а не пишний одяг
Вкривають славою бійця.
Я не запитую, чи вірші
Мене мої переживуть.
Коли судилося їм впасти,
На полі бою хай впадуть.
Тоді священною ця книга,
Мов цвинтар, буде і тобі,
Бо в ній поховано героїв,
Що чесно впали в боротьбі.
В кінці вересня
Осінні квіти ще цвітуть серед долин,
Ще ясен під вікном шумить зелений,
Та ген од снігових од білих верховин
Холодний світ зими пливе до мене.
Ще в моїм серці сяє день ясний,
Та темний чуб вже сивина укрила,
Неначе буйний ряст зеленої весни
Зимова паморозь нараз прибила.
Вмирають квіти вже. I геть зника життя.
Прилинь до мого серця, пташко мила!
Сумний минає вік, немає вороття,
Ген — край життя чекає нас могила.
Я перший з нас помру. Скажи, скажи мені,
Чи саван мій обмиєш ти сльозами,
Чи спалахнуть в очах нових кохань вогні
Й моє ім'я зотліє над вогнями?
Якщо свою вуаль ти скинеш жалібну,
Залиш її на камені у мене;
Покину світ могил тоді на мить одну,
Щоб підібрати те сумне знамено
I сльози втерти ним,— в яку коротку мить
Забула ти усе наше минуле!
Та кров сердечних ран не легко зупинить,
Воно і тут ячить — тривожне серце чуле.
На батьківщині
У цьому краї народився я,
Це полонина радісна моя,
Це місто, де з'явився світ мені,
Мого дитинства сповили пісні.
Одну я згадую. Тремтять кущі.
Гудуть на вітах золоті хрущі.
Дитиною пішов я звідси в світ
I ось прийшов дорослий... двадцять літ,
Вже двадцять літ від того дня пройшло!
Чимало горя й радощів було...
Тягар життя — турботи та плачі.
Гудуть на вітах золоті хрущі.
О, де ви, друзі молодих забав?
Хоч би одного з вас я тут застав!
Зійшлися б ми, як у дитячий вік,
Забув би я, що літній чоловік,
Що двадцять п'ять вже років на плечі.
Гудуть на вітах золоті хрущі.
Мов неспокійна пташка поміж віт,
Думки шугають у минулий світ.
Збирають взяток спогадів сумний,
Неначе бджоли з квітів мед гіркий.
Проходить полем пісня уночі,
Гудуть на вітах золоті хрущі.
Я знов дитина в зорянім саду,
Я знову дму в осикову дуду;
На хворостині знову полетів
До жолоба, бо пити захотів
Мій кінь... Ну, пий! Гримлять стрімкі ключі.
Гудуть на вітах золоті хрущі.
Вечірній дзвін бринить. Упала тінь,
Уже стомились і їздець, і кінь.
Додому йду,— там мати при вікні
Своїх пісень співатиме мені.
Я слухаю — півсон — печаль, дощі...
Гудуть на вітах золоті хрущі.
Національна пісня