Ірися Ликович
Віртуалка
Діана між сліпців у пошуках любові
Про роман Ірисі Ликович
Наш світ споконвіків маскулінний, і чоловіки у ньому домагаються жінок. Та що цікаво – жінки не заперечують проти таких домагань. Роман Ірисі Ликович «Віртуалка» розповідає саме про це. Але не тільки про це – у невеликому романному тексті вмістилися і цікаві психологічні спостереження, і подорожні нотатки, і рефлексії на тему стосунків між статями та ще багато всього того, що й творить тло великої розповіді і насправді робить її романом. Розповідь від імені дівчини Діани, напівукраїнки-напівциганки родом з Німеччини, повниться глибоким і всебічним знанням описуваного предмета – тут і технологічні деталі веб-кам-бізнесу, і тонкі та точні описи жіночої та чоловічої психології, причому найчастіше у її дещо викривлених, травмованих формах. Наявні тут і принагідні, легкі, пунктирні штрихи розвитку сюжету, не хаотичні, а виправдані, обґрунтовані внутрішньою логікою. Коротше кажучи, Ірися Ликович у своєму новому (здається, вже четвертому?) романі постає авторкою досвідченою і зрілою. Втім, якщо пригадати її дебютну збірку прози «Перелітна», котра побачила світ шість років тому, Ірися Ликович залишається письменницею переважно однієї теми. І тема ця – любов. Тільки із романтично налаштованої юнки шестирічної давності оповідачка перетворилася на вже досвідчену молоду жінку, яка (оповідачка, а не авторка, шановний читачу, розрізняй ці дві постаті!), хоча й неодноразово обпікши крила своїх почуттів, усе-таки продовжує той невтримний лет, той пошук, ту тривалу одіссею до берега справжньої, великої й чистої Любові.
Проте роман «Віртуалка» має й інше, потаємне, значення, чи то пак звучання. Насправді героїня, неначе та казкова королівна, закута й замурована у високій вежі, лишається недосяжною для всіх лицарів Інтернет-простору, що стукають до неї крізь вічко пін-холу, чи вже як там називається та деталь, котра й дає змогу бачити співрозмовника під час найсучаснішого з усіх видів людського спілкування. Бачити його і показувати себе. По два євро за хвилину – тепер уже ми з тобою, читачу, і розцінки знаємо. Та із цієї суми більшу частину забирає собі злий чаклун, чи то пак працедавець. А королівна, така прекрасна й недоступна, усіма жадана й нестямно люблена, сидить собі насправді у натуральній темниці – бо ж денне світло спотворює зображення, й тому вікна щільно запнуті; і юнка париться у своїх латексних шатах, її ніжки тендітні пітніють у височенних чоботях, коханці лицарі знемагають і вивергають свою пристрасть, та все це насправді відбувається за тисячі кілометрів від острівця в Атлантичному океані. Самотність, страшна, всеосяжна самотність – ось воно, єдине надбання нашої королівни, окрім тих кількох нікчемних євроцентів, які капають на її рахунок за кожне віртуальне спілкування з далекими, недосяжними принцами. Навіть вимріяний нею єдиний, коханий, мужній і ніжний далекобійник Тоні, котрий веде свою фуру європейськими автобанами, у рідкі хвилини перепочинку набираючи на своєму айфоні пароль і код для спілкування з королівною, в реалі виявляється сліпим калічкою-курдуплем, прикутим до інвалідного візка. Вона це з’ясовує після чергового перельоту – цього разу з острова на материк. Знову тема польоту, переміщення, подорожі з минулого у майбутнє.
У цьому довгому життєвому польоті її супроводжують сліпці. Сліпці-співці, якщо говорити у риму. Та насамперед – сліпці. Вони ніби знаменують своєю появою кожен наступний етап життя героїні. Й тут теж чаїться глибокий смисл: споконвіків незрячим людям приписувався особливий дар – прозирати, бачити майбутнє. Хоча з іншого боку, сліпота – це все ж таки каліцтво, глибоке і трагічне. Й коли сліпий поведе за собою сліпого, обоє впадуть до ями, – якось так сказано у Святому Письмі. Втім, Діана не впала. Залишивши останнього зі своїх сліпих поводирів у велетенському холі міжнародного аеропорту, вона прямує далі. Тобто її політ у пошуках Любові ще не завершено…
Олександр Ірванець
Пролог
Мені не хочеться розповідати про Тоні тим, хто не зможе нас зрозуміти. Бо таким вчинком я ніби забруднюватиму його образ. Антоніо ж був для мене особливим чоловіком. А мої почуття до нього все росли й росли, доки не зробилися пурпуровою трояндою з краплинкою прозорої, прохолодної вранішньої роси усередині, трояндою на тому випаленому острові, що місяцями не бачив дощів; квіткою свіжости на тлі вигорілих полів; смарагдовим спалахом любови на линві мого життя – балансуючого між минулою травмою та страхом не занапастити майбутнє, на горизонті якого так несподівано розтулило свої пелюстки наше розсічене Середземним морем кохання.