...І ось я часто думаю: а хто, крім митців, безкровно розкаже людям правду про них самих, про те, що вулканно дрімає на дні їхніх душ, чи те, що припало пилом забуття?! Кожна людина хотіла би бути зрозумілою іншим людям. Кожна людина (я впевнена!) хотіла би, щоб у світі знайшлася душа, яка би розтлумачила світові, а може, самій цій людині її проблеми, її біль чи радість. Лише не кожен наважується озвучити таке своє бажання.
На інтерпретацію людського життя найбільш спроможні письменники і філософи. І ніхто мене не переконає в протилежному.
...У мене особисто та й у моєї великої гуцульської родини, коріння якої я знаю до 1790 року, немає жодних глобальних особистих порахунків з минулими історичними катаклізмами. Але... але уявімо, скільки отого вантажу випробувань і пам'яті мають 71 мій живий Матіос - родичі лише по материному «плечу»; а що ще таїть у своїй пам'яті плеяда Матіосів по батькові, яких уже и важко злічити?!
Проте я вважаю, що відсутність досвіду особистої трагедії не є причиною бути байдужим до чужої драми. І може, цю прискіпливість до вивчення і захисту чужих доль продиктували мені гени мого пра-пра-прадіда Фоки Матіоса - на прізвисько «писар» по-сільському? Напевне, недаремно один із хуторів мого села названо на його честь - Писарівка. А та Писарівка - майже 900 м над рівнем моря. Щось та звідти йому було видно на початках XIX століття, якщо його ім'я увічнено у топографічній назві...
...За всіма канонами художніх законів письменникові не дуже личить самому інтерпретувати свої твори. Тим більше, коли це впродовж тривалого часу роблять фахівці з читачами укупі. Письменникові більше пасує уважно жити й уважно слухати життя, а потім транслювати його в художні образи таким чином, Щоб цей - художній - образ життя змушував людське серце тремтіти від насолоди чи болю, а розум - збурюватися від роздумів, сумнівів, запитань. Одне слово, читаючи, людина повинна насамперед думати. Самостійно думати. Без підказування.
Проте українська реальність початку XXI століття така, що в нашому житті є певні (не трансльовані або трансльовані не по-людськи стосовно людини) речі недалекого нашого минулого, про які людям потрібно починати розказувати з азів, розказувати на пальцях, можливо, по букві. І той, хто відважується бути тлумачем минулого саме в сьогоднішній Україні, має бути володарем «бійцівських поясів» за всіма версіями, окрім того, що він повинен мати ще й величезні запаси величезного особистого терпіння і послідовності.
Моє народження і життя на українській Буковині - у мультикультурному, поліетнічному краї - навчили мене толерантності до всіх, хто інший, інакший від тебе. Але навчили також, що кожна людина - незалежно від мови, віри, світогляду - має свою правду і своє алібі, а також має законне і природне право зберігати свою ідентичність за найнесприятливіших умов.
І ось оце намагання «дістатися» алібі й правди Кожного, хто жив на цій благословенній землі, змушують мене ставати коли катом, коли адвокатом для своїх персонажів. Бо така природа людини, що в ній уживається ВСЕ. Тільки треба знайти йому пояснення. Щоб людські мотиви - добра і зла - могли зрозуміти інші. Не задля помсти - задля розуміння, чому так було. А найважливіше - для не-повернення до тієї межі, де може трапитися так само.
«Хто не пам'ятає свого минулого, приречений пережити його знову», - сказав хтось із філософів, ніби виправдав моє заглиблення в Історію тієї частини України, яка й тепер залишається дуже і дуже незрозумілою для багатьох тих, хто не винен у своїх незнаннях про неї.
У цих книжках немає ОУН чи УПА в тому розумінні, яке нам останні роки нав'язують не дуже совісні політики, жонглюючи необдуманими словами, як... камінням. Каменем можна вибити вікно. Каменем можна просто поранити людину, але каменем можна і вбити.
У моїх книжках є ЛЮДИ. Багато людей, які жили в часи постійно змінної - як електричний струм - влади, коли діяли УПА - НКВД - МҐБ - «яструбки» - сексоти - провокатори - слабкі й сильні люди, негідники і порядні... І кожен із них керувався своїми - цивільними чи людськими - законами. І кожен із них - потепер! - має свою Правду, над істинністю якої не завжди має відпару замислитися.
Я хочу своїми книжками лише сказати, що не варто кидати каміння у будь-кого, зокрема й у минуле. Поки не зрозумієш, що з ним - будь-ким (а цілком можливо, що й з нами, тобою) було. А навіть, коли розумієш, але не підтримуєш, - все одно не варто кидати каміння в людину. Треба просто чесно собі сказати: «Так, це було. Я про це не знав раніше. Або знав, але знав інакше. І я це, можливо, не до кінця розумію. Однак я в цьому не винен. І я зроблю все для того, щоб ТАКЕ більше не могло статися на моїй землі. Бо я - Людина знаюча і думаюча. І це - моя земля, навіть, якщо я народився десь-інде. Але тут я живу. Тут зостанеться мій прах. І тут мене продовжуватимуть мої діти і внуки. Тому на цій землі повинен панувати спокій, щоб мій прах, борони Боже, не став згодом торгом для недобросовісних політиків чи інших якихось безумців».