На прем'єру до Чернівців я їхала, знаючи, що ніякого вертольота у спектаклі не повинно бути Знала, що має бути чудова музика львівського професора Олександра Козаренка. Що пластику вистави відпрацьовувала невістка Ади Роговцевої - Ольга Семьошкіна. Що незвичайні декорації і автентичні костюми до вистави готує родина художників Данилівих - Ярослав та Валентина. А вертоліт - нізащо.
Але як добре, що в мистецтві є такі люди, як Людмила Скрипка! Виявляється, вона, перейнявшись «Дарусею...» до глибини душі, не просто шукала художні засоби вираження мови роману мовою сцени. Вона досліджувала! І вона про справжнього, реального Цвичка дізналася більше, ніж я на момент написання книжки. Людмила їздила на Галичину. Була в селі Петраші (пам'ятаєте, це те село, до якого належить Білий Потік). І люди їй порозказували.
Як розказали мені цієї весни. А розказали таке. Насправді Іван колись дуже давно, ще десь у моєму дитинстві, й справді змайстрував щось таке на зразок чи то вертольота, чи то аероплана, і якогось дня навіть злетів ним із ближньої гори. Але... політ був недовгим. Здається, гора називається Кізі.
Отака ось правда життя, яка тільки на сцені перейшла у правду художню.
...Хатка, в якій жив Іван з мамою і дядьком, а потім із своєю жінкою, тепер «розігнила». Лишилося «халупище», як кажуть в Білому Потоці. Іван довгі роки «мандрував» селами, десь селився із сім'єю. Але не надовго. Мав натуру мандрівника й фантазера. Мав дітей. Серед них - були близнюки. Помер 2007 року. Недалеко від Вижниці. А Іванова жінка Галя - родом із Косівського району - живе дотепер. І так само, як колись із Іваном, уже сама їздить автобусами, та продовжує Іванову традицію публічного дорожнього «коментування». Так, що дехто й тепер не витримує, як колись не витримував з устиду Іванових коментарів. То й виходить з автобуса дочасно.
...А на Цвичковому - земля рівна. На гірську ніби й не схожа. Хутірські діти бігали туди у футбол грати.
Правда, до того місця, де була Цвичкова хата, я не дійшла отих 500 метрів від колишнього прадідового обійстя. Але я це неодмінно зроблю наступного свого приїзду до батьків. Бо там ще є кому розказати про дивного Івана, який жив собі не так, як усі, і навіть не здогадувався, як, зрештою, не думала ніколи і я, що його життя перекочує у книжку.
Цвичковим сусідом був тепер 83-річний Лук'ян Іванович Матіос, який, окрім 11 дітей, 42 онуків і 24 правнуків, дотепер має феноменальну пам'ять, у чому я сама мала нагоду пересвідчитися.
Але це вже буде інша історія.
Газета «Високий замок»,
24 травня 2008 р.
Із промови після прем'єри вистави «Солодка Даруся» на столичній сцені театру ім. І. Франка
10 жовтня 2008 року, Київ
Сьогодні неймовірне свято. Мої земляки - актори обласного Чернівецького академічного музично-драматичного театру ім. О. Кобилянської - уперше за 22 останні роки знову вийшли на перший подіум України: столичну сцену театру ім. І. Франка. Сьогодні вони зіграли 16 виставу за півроку від початку прем'єри (березень 2008 року).
І перед початком сьогоднішнього спектаклю генеральний директор львівської літературної агенції «Піраміда», мій єдиний видавець і батько «Солодкої Дарусі» Василь Гутковський повідомив, що саме зараз в театрі знаходиться глядач, який придбав 100-тисячний примірник цієї книжки. Я його запитала: якщо я скажу, що кожен, хто сьогодні придбав книжку, є власником цього примірника, гріха не буде? Не буде! - відповів Василь Гутковський.
Але я хочу сказати про інше. Час такий, що багато кому хотілося б звести українство або до шароварщини, або до партизанщини. На жаль, мистецтво не може впливати на політичне вар'ятство. Але я не хочу, щоб лише мистецтво залишалося останньою територією і останньою барикадою українства.
Безжальний ціп історії дуже суворо молотить майже кожну людину. І хтось мусить бути дзвонарем людського болю. Так, історії, розказані мною в книжках, дуже часто називають передінфарктними. Але без страждань і болю людині не можуть відкритися істини життя.
Бо через окрему історію окремої людини відкриваються брами минулого. В Україні безсовісні політики так лукаво погарцювали по історії і минулому, що може, прийшов час на пальцях, на мигах, по складах, отак, як оця Даруся, розказувати, що ж з нами було, щоб зрозуміти глибини наших національних потрясінь.