Залишаю поза коментарями цей майже напівблатний, зневажливий до непристойності стиль високого урядовця, покликаного своєю посадою бути сторожовим національної культури. Дмитро Табачник завжди відзначався винятково тактовним європейським інтелектом.
Не знаю, чи позиціонує себе галичанин Юрій Андрухович із полониною, але луганчанин Сергій Жадан точно що не з полонини, а вони нещодавно таки досить успішно «місіонерствували» в Донецьку та Луганську, і депортовані за свою «мову» не були. Так само, як не була депортована і я зі своєю НАЦІЄЮ і Солодкою Дарусею з Росії та Польщі. Як, очевидно, не зазнаю репресій і в англомовному світі, куди прямує моя НАЦІЯ і ДАРУСЯ.
Позбавлений комунікації із потенційним читачем український письменник зазнає репресій у себе вдома.
Чітко продуманий і системно діючий неукраїнський сценарій розправи з «узким слоем украиноязычной интелегенции» змушує мене звернутися до всіх, хто ще не оглух і не осліп від цих точкових нальотів рекетирів, рейдерів і погромників - не мовчати, не боятися і не просити.
Тільки вимагати.
Чинити опір.
Так, як належить тому, кого заганяють у бункер.
ВАСИЛЬ КОЖЕЛЯНКО[28]
ДОПИСАТИ про:
• Як допомагала Василеві влаштуватися на роботу в редакцію машзаводу (його не брали нікуди, окрім робітничих професій, бо він мав на початку 80-х «пригоди» з КДБ за «формалістичні вірші»).
• Подати нашу з ним розмову перед поїздкою на творчий вечір до Спілки письменників до Києва, 14.05.1996. Розказати, хто допоміг, щоб він «не сів», і хто з колег «допомагав» навпаки (у кольоровому блокноті).
• МАШЗАВОД: товаришування із заводським художником-оформлювачем Гервазієм Яглою (зробити копію подарованої мені картини).
• Вірш, присвячений мені, - «Маріїні джинси» (!!!!)
• Як я редагувала його книжку «Семибарвний кінь». Газета «Час». Як вела Василів вечір у клубі творчої інтелігенції Семена Цідельковського.
• Форум видавців у Львові-2001.
• Як Василь за кілька місяців до смерті зайшов до мене у Шевченківський комітет.
• Знайшла у комп'ютері текст його інтерв'ю зі мною для газети «Молодий буковинець» 2001 р.
«Терміново! Василю! Оце вичитала «плід» нашої з тобою львівської розмови на Форумі. Можеш підчистити цю спонтанність.
Марія Матіос:
«ЖИТТЯ КОРОТКЕ, ЩОБ КАЗАТИ «НІ» - СОВІСТІ І СТРАЖДАННЮ»
- Маріє, такий контраст, навіть у назвах книг. Іще не вщухли пристрасті навколо «Життя короткого», а тут тобі маєш - «Нація»... Ти любиш шокувати читача?
- А що, книгу треба було назвати «Клан» чи «Угрупування»?! Я не шокую - я працюю і думаю. А заодно прошу читача думати зі мною і моїми персонажами.
Якщо хочеш, то назва книжки - «Нація» - це своєрідний виклик усьому отому каламутному, цинічному і мерзотному, яке саме живе за кримінальними, «розпальцьованими» поняттями, і цим стилем життя намагається не лише заарканити тих, хто ще пручається совістю, честю, традицією, але і певним чином намагається узаконити його через відповідні державні інституції.
На тлі повсюдних завивань про клани, розборки, компромата і т. і. я спробувала дати свою - живу - картину українського життя та її недавньої - повоєнної - історії. «Нація» - це моя, дуже конкретна інтерпретація українства, його моралі, пошуків, помилок і т. і.
Історія, як і час загалом, - це люди. І я не хочу, щоб для тих, хто іде за нами, наш час у моїх книгах залишився без живих людей, а лише із якимись яловими манекенами, які тільки те й спромоглися зробити, що прославитися своїм всепланетарним злодійством, Чорнобилем і цифровим диктофоном під диваном.
Саме люди роблять або Час, або безчасся, «безвременье». А воно, «безвременье», в основному оперує розмитими, ембріональними поняттями і поняттями зомбування. Я пропоную версію свого бачення цього лютого часу - теперішнього і минулого.
- Але уже самою назвою книжки ти ніби підспівуєш тим, хто «спеціалізується» на розробці цього дражливого поняття - нація.
- О, ні! Чим більше зараз політики говорять про формування української політичної нації громадянського суспільства, тим менше можна їм вірити: насправді вони як чорт ладану остерігаються самого цього поняття в його первинному значенні й через те добирають бозна-який словесний камуфляж, аби тільки не «заплямувати» себе приналежністю до нації.