Варшава, 2008. Міжнародна книжкова виставка. Україна - почесний гість. Іде презентація польського перекладу моєї «Нації». На столі переді мною і моїми модераторами - перекладачкою Анною Коженьовською-Бігун і професором Варшавського університету Валентиною Соболь, окрім польської, усі українські видання моєї книжки, афіші, буклети. У залі іноземні журналісти. Я завжди добре контролюю час. Хвилин 20 забезпечені. Мені пишуть: «М. В.! Закінчуйте, ми повинні підготувати залу до прес-конференції Табачника». Єсть! Так точно! У мене чоловік - «настоящий полковник» - я порядок знаю! І тут розумію, про що мені натякає записка: для гуманітарного віце-прем'єра Табачника належить очистити стіл від моєї «Нації» - не підлогу ж замітати. Встигну!
Тимчасом про політичну ситуацію в Україні питає журналіст із «Німецької хвилі», далі польські журналісти влаштовують мені «дибу», питаючи, «коли нарешті український уряд виплатить грошову винагороду цьогорічним Шевченківським лауреатам», серед яких - є один громадянин Польщі. Решта наші, вітчизняні, - але також «у боргах, як у шовках»: Дмитро Стус, Тарас Федюк та ін. Питають, бо я - заступник голови Шевченківського комітету. Я, сердешна, думала, про книжки питатимуть, а вони - про гроші. Онде «Польське радіо» взяло мене під приціл, радіо «Свобода» «копає» під мене за ту премію. Міжнародний скандал, бо іноземець ображений українським урядом. Треба скандал гасити. Я все-таки про свою країну думаю не на похмілля.
Промисел Божий рятує мене навіть у Польщі! Із дверей скельцями окулярів а ля «гіперболоїд інженера Гаріна» блискає нетерплячий Табачник. У мене від радості тьохкає серце. І я вперше «спускаюся з полонини»: «Дякую всім за участь у презентації. Останнє запитання я переадресую віце-прем'єрові України після закінчення його прес-конференції, оскільки саме уряд забезпечує грошову винагороду Шевченківської премії».
Фу!
А територія стола - залишилася неочищеною! Там стільки тих «Націй»! Ну, чисто, як в Україні, - багато.
Поки представник українського посольства у Польщі відповідає на чиєсь запитання, Дмитро Володимирович гортає мої книжки. Привселюдно. Читає, холєрник! Чудо! Я давно підозрювала, що такий інтелектуал, як Дмитро Табачник, любить українське. Але щоб аж та-а-ак! Розумний «не по годам», встигаю зловити крамольну думку, жаль, що молодший від мене, зітхає моє серце.
Але я субординацію знаю. Я також державний службовець, у мене статус заступника міністра - тому не для преси, а в кулуарах після прес-конференції питаю несподіваного любителя «Нації». І він мені відповідає! Проте наш діалог настільки колоритний, що його можна передати тільки «глазами и ресницами». І слово честі, не брешу: про це опісля написала українська преса, бо скрізь і завжди є папарацці. І сіно-солома є. Навіть в українських урядах усіх розливів.
Ось майже дослівний наш словесний пінґ-понґ:
«Шановний Дмитре Володимировичу, коли уряд у повному обсязі розрахується...»
«Про що ви мене питаєте? Шевченківську премію взагалі треба... (вуха, вуха скрізь, Дмитре Володимировичу, будьте уважні-обережні, думайте, що говорите... я ж про вашу опінію дбаю!) А чи знаєте ви в Шевченківському комітеті, що прокуратура порушила проти мене 8 кримінальних справ і мені «світить» 12 років ув'язнення?!»
Господи милостивий... та він же любить мистецтво, раритети і мою «Націю» - а ви його на нари, пся крев?! Я виросла в поліетнічному краї, але коли йдеться про чиюсь особисту честь і честь державної премії, моя толерантність каже усім «до побачення!»
«Проти вас порушено кримінальні справи?! За несплату Шевченківської премії???????????? У такому разі я готова відсидіти за вас половину терміну, а хоч би це була тричі розпомаранчева влада!» - (ох, не чує цього Микола Лукаш, який 1973 року «ласкаво» просив у ЦК Компартії України дозволу «відсидіти» у в'язниці замість Дзюби! За написану книжку! Де ще Табачник знайде таку самопожертву за нього і за ідею 2008 року, окрім моєї?) 1973-й і 2008-й - «это совсем другой коленкор!», кажуть ті, хто знає. Тоді колядувати не можна було. Тепер «велено».
А він винахідливий, Дмитро Володимирович. Мабуть, на місце Патона моститься, бо хто б іще спромігся на такий винахід:
«Якщо ви така добра, то заплатіть їм Шевченківську премію зі своєї зарплати!»
Христе-Боже! Та Стус-батько перевертається на тому світі за Стуса-сина!
Ох, і припечатав мене тоді Табачник по саме нікуди!
...Ви думаєте я до Києва їхала? Я не їхала - рахувала. В умі й у стовпчик, на ноут-букові й загинаючи пальці. Я навіть лаялася (ага, як добре, що і я знаю кілька таких «парканних», «устидних» слів!). О, ні! Щоб сплатити урядовий борг із власної зарплати мені знадобиться... Ні-і-і-і... так довго не живуть навіть на полонинах. Навіть такі витривалі, як я. Але, прости мене, Боже, за прегрішеніє моє - за заздрість: бо я так чорно позаздрила під час тієї лічби Табачниковій зарплаті!!! І чому я не гуманітарний «віцик» - я би таки заплатила лауреатам державний борг?!