Я не червоніла би за ті гроші перед Дмитром Стусом чи він переді мною... (Бо, коли я читала сторінки Стусової «шевченківської» книжки, де він описує процес ексгумації батька... як він власними руками розкопував батькову табірну могилу... Як відкривав труну... як іншу, цинкову, труну до Києва ладнали... Ви можете це уявити?! І саме тоді уперше в житті я пошкодувала, що народилася не-чоловіком. Бо у Варшаві вперше в житті я хотіла поговорити з іншим чоловіком по-чоловічому!). А Стусика я чомусь люблю, як свого старшого сина, і чомусь завжди однаково - поблажливо і з розумінням, що би про нього не говорили інші: бо я не була у його шкірі, коли йому казали, що його батько «у тюрязі». І ті, що говорять, - там не були.
О, ти ласкавий, Боже, до людської слабкості... Ти зробив так, що тоді, у Варшаві, не було Дмитрика Васильовича Стуса коло іншого Дмитра. Володимировича. Бо Стус би не встояв! Він, гарячий, був би точно зіпсував варшавський дрес-код Табачника.
Але у Дмитра Стуса ще є час!
Несповідимі путі твої, Господи...
...Отак починається і триває велика любов двох великих українців, як наша незнищенна - іще з Варшави - любов із Табачником! Це вам не велика політика з кимсь чи без когось! «У меня пересыхают губы от одной лишь мысли о тебе» - написала одна із моїх улюблених російських поетес Марія Петрових. Цікаво, чи Він знає, що я Її знаю? Полонина ж усе-таки, хоч і зелена.
А знаєте, скільки я маю заздрісників через те що в моєму житті є такий чоловік! Своїми ексклюзивними нараціями він перевершив усіх знаних мною чоловіків за таке моє не дуже й коротке життя! Не кожна жінка має такого, хто вдаряв би сам себе довбнею алогізмів: «апологетика фюрера і Рейху, майстер пера, класик, який ще не вмер» (Свят-свят-свят! Навіть задля класики не хочу вічності)... Як вам такі ексклюзиви? Заздрите? Не хочете читати автентичного Табачника, заздрісники ви такі?! То читайте Табачника в інтерпретації Івана Михайловича Дзюби липня Божого року 2010. Ет, свята наївність! Я думала, що на світі один лиш Дмитро Табачник. А на світі є Дзюба. І від цієї думки мені твердо спиться щоночі!
ВОЛОДИМИР ЯВОРІВСЬКИЙ
2008 рік. Десять по шостій ранку. Розбудив телефон із невизначеним номером. Уперше в житті мені телефонував Володимир Яворівський. З Кіровограда. Неймовірно схвильований. Подумала: хтось умер. «Я щойно перегорнув останню сторінку твоєї «Москалиці». «Москалиця» добра, а в чомусь - просто бездоганна. Але «Мама Маріца...» - це світовий шедевр!». Спросоння я рада, що голова Спілки, окрім того, що підписує фінансові документи, читає своїх колег... Я також читаю всіх.
P.S. Автотренінг
2009 рік. Я вже так довго лежу в лікарні, що Володимир Олександрович Яворівський за той час устигнув не тільки свою (вінницьку) і мою (буковинську) землячку, совісного письменника із твердим, тому і прикрим для багатьох, характером - Галину Тарасюк - виключити з Національної Спілки письменників України. Яворівський виявився стахановцем - під час одного засідання устигнув виключити одночасно й 5 (п'ятьох!) Шевченківських лауреатів із президії Спілки письменників (зокрема й мене). Байдуже. Байдуже і тепер. Сказано, дядьки - як діти.