А я згадала бабусину давню розповідь про те, як вона кілька днів переховувала у стозі сіна вагітну єврейку-біженку з Польщі, коли туди прийшли вже німці, а на Буковині ще стояла Румунія. І згадала іншу бабусину розповідь про місцеву багачку Рахіль, яка змушувала сільського наймита кидати до свинського корита вареники з сиром, а сама заходилася сміхом так, що її чоловік Мойша просив: «Тримайте панію, щоб не надсадилася від сміху».
Отака вона, непримиренна історія, що мирно сусідить на цвинтарях та в людській пам'яті і не дає спокою совісним і допитливим. І посилають нам свої знаки камінні господарі минулого, сподіваючись у вічності на те, що хтось із нас виявиться добрим дешифратором. А може, вони ні на що і не сподіваються?
УКРАЇНА ВІД ЛУКАВОГО
Проект газети «Україна Молода» - «Батьківщина-13»
(Надруковано 13 серпня. 2004 р.)
УКРАЇНА БЕЗДУМНА
...Десь приблизно в тринадцятирічному віці мені ніде так не хотілося побувати, як на Таїті: в тамтешніх розкошах природної екзотики Ґоґен колись створив свої фантастичні полотна пристрасті й сонця. У той час мої веселі для очей Карпати здавалися бляклими, якщо їх порівнювати з буянням яскравих, крикливих, ба, навіть фривольних фарб на Ґоґенових картинах. О, благословенні часи молодості, коли сповідуєш яскраве й бездумне!
Це після тридцяти «з хвостиком» починаєш вдивлятися в суть. Кольору. Очей. Людей. Держав.
...МОЯ прихована мрія побувати на Таїті щезла так само несподівано, як і зародилася: змалечку навчена батьками трудитися, я була глибоко вражена тим, що на Таїті, виявляється, немає слова «працювати». У тамтешній мові його замінює лексема «відпочивати», «гарно марнувати час».
Але була ще одна причина мого збайдужіння - внутрішній шок від картин іншого художника: Альбрехта Дюрера. Коли я спізнала його полотна, світ мені відкрився ніби по-іншому. На перший погляд, малоестетичні випуклі очі дюрерівських героїнь із неземною глибиною печалі в них, жилаві перетруджені жіночі руки без слідів минулої, а може, й незазнаної ніжності - усе це знову й назавжди вернуло мене в мої гори, де чи не кожен гуцул - потенційний дюрерівський клієнт, навчений гарувати, а не марнувати час.
Та ось упродовж останніх семи років, кільканадцятеро разів обшнурувавши Україну вздовж-упоперек, я дійшла сумного висновку. Уся вона - нинішня Україна - своїм виглядом і суттю стоїть у черзі до гіпотетичного українського Дюреpa, який не лише зафіксує для історії глибину безрозмірної безнадії цілої країни, але й означить в її уявному портреті сліди все ж збунтованого розуму і колективної свідомості, контури її осмисленої думки. Такі ж чіткі й однозначні, як жили на руках портретованих свого часу Дюрером.
Але, може, Україна поки що не вивергала зі своїх надр сучасного духовного та інтелектуального Дюрера через те, що в нашій - українській - ментальності немає поняття «думати», як на Таїті - «працювати»?!
Усі інші поняття є в надлишку - робити, гарувати, старцювати, жебрати, боятися, вислужуватися, плазувати, побиратися, продаватися, колінкувата, принижуватися, прикидатися, грати дурника, наймитувати. А з думанням у нас - туго. Принаймні з тим думанням, яке згодом формує свідому дію свідомої людини.
ЩОЙНО люди з владних верховин адаптували свої артикуляційні органи до вимовляння по складах таких слів, як Євросоюз і євроінтеґрація, зі скрипом навчилися розшифровувати не раз прокляту ними ж абревіатуру НАТО (таку ж залякувальну для суспільства, як для дітей перед вечірнім сном Бабай), а вже, дивися, передвиборна «швидка Настя» вкотре розвертає неповторні українські політичні голоблі біс його знає в якому напрямку, ніби наші керманичі, яким зусібіч блимає EXIT, і справді перебувають на межі безумства.
Який Шекспір зі Стефаником укупі здатні осмислити дії цієї малорослої, розкаряченої на всі боки держави, де слово «думати» для її зверхників, як і, врешті, для багатьох громадян, вживається лише як антиалкоголь - з похмілля? Шевченко в свої тринадцять «пас ягнята за селом», що, проте, не загнало його в резервацію тугодумства. Україна ж на 13-му своєму позаутробному році пасе задніх у світових цивілізаційних координатах, не дбаючи про своє реноме аніскільки, як дівка з Кільцевої київської дороги. І саме в цьому між владою і суспільством стоїть знак рівності: в не-думанні.