Було і минуло... Доки пам'ять береже - споминаю.
...Колись у мого тата запитували: «Вуйку, а скільки ви маєте років?» - «А ти, дитино, спитай мене, скільки я вже не маю, а те, що я маю, то вже крішка ся лишила». А тато мав тоді 91 рік. Так я тепер уже не маю 74 з половиною роки».
Заслужений працівник культури, керівник народного самодіяльного фольклорно-етнографічного ансамблю «Молодички-жартівнички» із села Чорногузи, Фрозіна Тодорівна говорить і мислить, як колись моя бабуся: афористично, образно. Пише: колектив, яким вона керує, має трудового стажу 1700 років (чуєте, лежебоки!). Із сапою. Із серпом. Із дійницею.
Але ви послухайте ще, чим поділилася зі мною ця дивовижна жінка:
«Що таке гуцульська мелодія для гуцула? Це рідна кров і серце. Я про це маю живу легенду. Мій рідний вуйко Миколай у війну дійшов з воєнними обов'язками аж на Урал (вивозили спорядження стратегічних заводів). Був звичайний буденний день, кипіла робота, сотні воєнних і він, Миколай, як керівник того дійства, були зайняті до краю, а тут з Москви головний диктор того часу Юрій Левітан оголосив: «Важное сообщение ТАСС: Сегодня наши войска освободили часть западной Украины - Буковину». І заграла «гуцулка». Тут мій вуйко, сильний, загартований в боях чоловік, закричав скільки сили: «Ой, люди добрі, ой!» - і повалився, як підкошений, додолу. Всі збіглися, дивувалися, чи зірвався снаряд, чи що інше сталося, прибігли лікарі А коли він отямився, спитали, що було з ним. «Та це ж гуцулку по радіо заграли, товариші, ви чуєте?!» Зрозуміло, ніхто з них не міг чути, хоч би й сто раз прозвучала «гуцулка», а от Миколай трохи не вмер, як почув. Чому?
Та тому, що так само падали б у сердечнім запалі венгри - від чардашу, румун - від сирби, поляки - від краков'яка, греки - від сіртаки, дагестанці - від лезгинки в хвилину своєї національної радості»...
P.S.
Дасть Бог - 6 жовтня 2010 р. Фрозіні Гулей буде 80!
Я не знаю, чи мені коли виповниться 80, і тому я хочу, щоб про такі речі знали інші. Не думаю, що порушую тайну приватної сповіді. Там такі є місця, що кров холоне. Але, бачите, жінка говорить про те, чого багатьом із нас не вистачає: морального здоров'я, знання свого і сили духу.
ІЗ ЗАПИСІВ «СЕРДЕЧНОЇ ЛЮТОСТИ»
(Уточнити дату у Д. В. ПАВЛИЧКА!!! Цей виступ публікувався у пресі!)
Шановне товариство!
Не маю наміру приєднуватися до «голосільників» над руїнами мови титульної нації Української держави. Хто хоче вести свою партію у хорі плакальників - хай плаче у хусточку свого розпачу.
Хто має намір укотре просити - хай сідає під стіни Лаври із простягнутою рукою і просить милостиню. У цій залі прошаків немає. У цій залі немає самозванців на роль національної еліти. Тут присутні свідомі свого покликання люди.
Тут - винятково ті, хто може тільки вимагати.
Вимагати найрішучішим чином від усієї раті державних чиновників, які харчуються на гроші платників податків, на наші у тому числі гроші, не мало - не багато, а лише неухильного виконання Основного Закону Держави, одна із статей якого чітко й однозначно визначає українську мову як єдину державну.
На знак протестів проти безпрецедентно викличного, агресивного, а головне - безкарного приниження нашої національної гідності, національних прав, а найголовніше - порушення Конституції у мовній сфері ніхто із моїх колег-письменників не буде палити своїх українських (україномовних!!!!!) рукописів ні під чиїми стінами, навіть якщо 20 червня ця коаліційна політична калічка оголосить, що Микола Янович чи будь-який інший двічі професор удруге ввійшли в ту саму воду з благословення тих безличних (як сказали б на Буковині) політиків, хто вчорашнє гасло «Бандитам тюрми!» сьогодні дозволяє міняти на гасло «Українській мові - тюрми і гетто».
Знаю, що ініціаторам, підбурювачам і виконавцям цього добре продуманого, але вкрай небезпечного спектаклю не варто пробувати в кума розума.