Хоча в «Мамі Маріці...» чітко прописаний час - це 70-80-ті роки СРСР. Але може, ця моя річ є проривом в якусь іншу сферу - понадлюдського болю. Зрозуміти його неможливо без досвіду власної безвиході. Я б ніколи не написала того, чого не знаю достеменно. І мені самій подеколи лячно зазирати в безодню.
Але якщо є на світі безодні - хтось має побувати на їхньому дні. Хто сказав, що цього не може робити письменник?!
І ось у цьому випадку мене абсолютно не цікавить, коли читач відчує подих тієї безодні. І скільки читачів... Так, це удар у тім'я... так, це удар під дих... так, це не ерогенна зона. Це зона ненормованого болю. Він може бути незрозумілий чи невідчутний тому, хто акцентований на інших речах, у кого нема щеплення до болю чужого, так, він подеколи може бути не дуже естетичний, цей біль... але він є. І я не можу про нього не казати.
І все ж найбільше я знаю свою Буковину. Як виявилося, ці знання цікаві не лише для мене.
Колись я читала про дивні імена моїх персонажів. Але я їх і не вигадую. Я їх списую. З життя. І сьогодні на Буковині зустрінеш Яворію, Каетана, Флорію, Христофора, Іполіта, Октавіана, Амалію, Едвіна, Теофіла, Магдалину, Хризонта. Це також є передаванням коду, світогляду, приналежності, зрештою, до певної культури чи орієнтації на певну культуру і традицію, зафіксоване в імені.
Дідичі (тодішні багатії) - ровесники моїх прадідів - до 1918 року потягами їздили з Чернівців до Відня на оперні вистави. В моєму селі за часів австрійської монархії була ферма для розведення дроздів. Дроздовий язик із Розтоків, виявляється, був делікатесом у тодішній Франції. Отже, теперішній Євросоюз, очевидно, таки добре вивчив можливості і шляхи і тодішнього, і, можливо, й теперішнього експорту дроздів із Розтоків до Європи, якщо нам все ще «світить» ота інтеграція в цивілізаційний світ?!
Чи варто дивуватися, що Західна Україна більш орієнтована на Європу, ніж, скажімо, Харків? Уже мій дід, до слова, розповідав мені про європейські порядки в Чехії, коли він був мобілізований на трудові роботи до румунського війська під час Другої світової війни. Як відомо, Буковина тоді входила до складу Румунської держави. А Румунія до 1943 року виступала союзником Німеччини. Цікаві, скажу вам, дідові спостереження, як на той час і для неосвіченої людини.
Через горб від мого села була велика німецька колонія, заснована в другій половині XIX століття. А звідти - культура сільськогосподарського виробництва, садівництва, культура міжетнічного спілкування. Так, нащадків тих німців у теперішнім селі Багна, як і в нашому, не лишилося. Але ж лишилося у свідомості тих, хто це знав, а далі передав у генах, лишив в іменах і звичаях. Це ж ніяким указом про європейську інтеграцію не запровадиш відчуття мультикультурності, толерантності до іншого, не такого, як ти.
У жоднім документі не відчуєш того, чого навчив мене дід Власій, розказуючи про початок Другої світової війни 1939 року, коли з іншого боку ріки (з Галичини - території тодішньої Польщі) тікали на румунський бік євреї, биті нацистами, і як їх тут, на румунському боці, хто переховував, ризикуючи життям родини, а хто й живився їхнім золотом. Але на своїй Батьківщині я ніколи не знала, що таке фобія щодо іншої людини, не такої, як ти, за вірою, мовою чи традицією. То хіба я можу пропагувати протилежне?
Коли б наші державці бодай раз занурилися в історію Буковини по «саміські вуха», вони би знайшли ключ до розуміння того, як будувати національну державу, не утиснувши нічиїх прав. Бо територіально нинішня Буковина - це мінімодель всієї України. Є в ній свій національний П'ємонт (Вижниця, Заставна, Кіцмань, Путила), є «червоний пояс» (Сокиряни, Хотин, Кельменці), є певні ознаки Криму (Герца). Але загалом є велика згода, яка ні разу не переросла у розбрат чи міжнаціональний конфлікт. Так, на Буковині, як і в Греції, є все (можливо, недаремно послом України в Греції тривалий час був буковинець Валерій Цибух). І мабуть, не за гарні очі генерал-губернатором Канади довший час був Рамон Гнатишин, чиї батьки народжені у Вашківцях.
На Буковині може бути все.
Так, це дещо осібна земля, яка навчилася жити за цивілізаційними законами мультиментальності і мультикультурності.
5. ЗАРАЗ ДУЖЕ ВИГІДНИЙ ЧАС ДЛЯ ВІЙНИ,
А НЕ ДЛЯ ОСВІТИ