ОДНЕ ДУЖЕ ШАНОВАНЕ МНОЮ ВИДАННЯ захиталося в моїх очах водномить, коли устами юного початківця в науці на повному «серйозі» (тобто без коментарів) забило у дзвони щодо того, що, бачте, вивчення Т.Шевченка у школі через надмір насильства, крові й жорстокості у його творах може негативно (агресивно) вплинути на дитячу психіку. «Кафка, Достоєвський, Шевченко - це літературний екстрім. Яким ти залишишся після цього читання, коли підпустиш текст дуже близько? - відповідь залишаємо випадковості» - стверджує юними устами дослідниця.
І я після цього розумію, що українське міністерство освіти вже стоїть перед вибором, що йому закладати в навчальні плани: «Владімірский централ», що цілодобово звучить в українському ефірі, життєпис Термінатора - провідника мало не національної ідеї, чи поки що залишити «І мертвим, і живим...».
...Я також читала у школі і «Преступление и наказание», і «Войну и мир», і ще багато чого такого, що здоганяло переважно лише мої підліткові емоції. Але прийшов час - і я прочитала ці тексти вглиб. Я відчула таку потребу. Інтелектуальну. Душевну. Назвіть як завгодно. Для мене такий час надійшов далеко після десятирічки.
Немає нічого дивного, коли у післяшкільний час у якоїсь частини людей більше ніколи не виникає бажання шукати смисл життя, розуміння світу чи формувати свої національні почування за допомогою книжок геніїв. Зокрема й книжок Шевченка. Але, якщо у людини все о'кей із психікою, то вона бодай на рівні елементарних шкільних знань матиме уявлення про той-таки проклятий смисл життя не лише через призму героїв Донцової чи Абдулаєва. Чи, бодай, знатиме, що в історії її країни, чи країни чужої, є літературні екстріми, з якихось причин не зовсім доступні чи нецікаві її інтелекту. Але ці «екстріми» є. І вони мають конкретні імена.
Цього достатньо, щоб особа відчувала, що душа її таки «з дерева злізла». У цьому, на мій погляд, - одне із завдань школи в гуманітарній сфері.
У чому я цілком погоджуюся з бунтаркою проти шкільного вивчення творчості Шевченка - то це з вульгаризаторським, совково-ідеологічним, пафосним її трактуванням.
І не тільки у школі.
Що звульгаризовано - то правда.
Що отим несмачним, десятиріччями втовкмачуваним штампом «письменник-демократ, революціонер чи богоборець» відбито бажання відкрити всі, повторюю, всі брами текстів наших класиків - то також правда. Але правда і те, що практика не знає випадків, щоб Раскольніков Достоєвського так руйнівно уплинув на несформовану душу школяра-старшокласника, що він узяв до рук сокиру до кривдника своєї родини. Іще ані одна школярка не скочила під колеса потягу лише під враженням «Анни Карєніної», і жоден національно стурбований громадянин не «заходився вже будить» Україну, мотивуючи це винятково порадою генія.
Так що, думаю, питання про пощаду дитячої психіки «ненавантаженням» її «літературним екстрімом» типу Шевченка і Ко, відпадає само собою.
ГЕНІЙ - НА ТЕ ВІН ГЕНІЙ, що його творчість багатопластова, позавікова і позачасова. Здається, це зрозуміло як Божий день.
І все ж... як хочеться хоча б «укусити» генія, опустити його до себе, якщо для більшого не вистачає снаги. І в цьому ми якось дуже вигідно біжимо попереду всіх.
Світлої пам'яті професор Джеймс Мейс із властивою мудрій людині делікатністю і толерантністю свого часу вгамовував доморощених «сікачів» національних авторитетів, рекомендуючи не толочити великих тільки через те, що не всі вони гнили по тюрмах і не стояли попереду барикад у ближчі до нас часи. Бо тоді виникає закономірне питання: а судді хто?
Чим відрізняється добродій X., якому забаглося оприлюднити власну версію історії хвороби та всіх діагнозів бідного Тараса Григоровича, від нишпорок таємної поліції Бенкендорфа, які під час обшуків відбирали Шевченкові альбоми, де, на їхню думку, «на деяких малюнках зображені неблагопристойні сцени»? Допускаю, що царські тайняки були малокультурними і неосвіченими, через те не мали найменшого уявлення про скульптури Давньої Греції чи картини епохи Відродження. (Але також знаю, що царські «тайняки» мали незрівняно вищу освіченість, ніж «тайняки» останнього п'ятиріччя України. З дипломами у них бодай було все о'кей!).
Але яким же печерним невігласом видається отой «сміливець», який сьогодні мало не плеще в долоні від думки, що, бачте, в добу Інтернету він виявився збирачем і відкривачем страшного «компромату» на «вашого» пророка і генія Тараса Шевченка через оті фривольні ескізи. А вони, між іншим, на думку фахівців, могли б конкурувати з роботами визначних художників.