Оце і є моя причина зацикленості на наших історичних бункерах.
Мої книжки і люди в них - це тисячі українських розтік зі сходу на захід. Розтік, перемелених історією без жалю і пощади. І річ не в тому, пов'язано це з переділом кордонів, переділом власності чи з нівеляцією совісті й честі. Кожен український регіон мав свої різновиди історичних жорен. Зрозуміло, що мені ближча земля, де мені пуп різали і яку я чую кожною своєю клітиною. Тому в моїх книжках найбільше історії «западенської» - тієї, яка, як мені здається, в Україні є менш зрозумілою для самих українських громадян, ніж історія давнього Риму чи древньої Греції.
Але я думаю так: історія завжди собі йде, як літній дощ на Буковині - без попередження і без стриму. А люди народжуються і живуть, і вони не можуть вибирати собі ні історії, ні обставин, які їм моделює час. Вони можуть або погоджуватися з ними, або бунтувати проти обставин чи інших людей, які їм роблять кривду. Тому всі мої літературні дарусі, юстини, юр'яни - це своєрідна метафора, спроектована через Буковину і Галичину на всю Україну. Підставте свої імена моїм героїням - і ви побачите, що вони майже однакові у межах тих обставин, в які їх заганяє час.
І хочу сказати щось дуже важливе: східні регіони України надзвичайно активно реагують на запропоновану мною тематику. Я це бачу з моніторингу продажів книжок. А це - аргумент, може, сильніший за будь-який інший. Тому я не втомлюся розказувати про всіх нас - рідних в усіх куточках України - доти, поки Бог даватиме мені Слово.
Апатія, яскраво виражений соціальний анабіоз і моральна втома, що з початком 2010 року охопила навіть тих людей, від яких цього годі було сподіватися (культурних діячів, політиків, свідомих громадян), не може стати підставою чи виправданням для людей твердої віри, які знають, що поступ життя можна лише загальмувати, але неможливо спинити. Як не можна спинити стрілу підсніжника з-під снігу, цвірінькання з гнізда вилупленого горобця і людського голосу нормального громадянина, який хоче жити по-людськи, знаючи, що так живе більшість світу, а також знаючи, що громадянин має всі підстави для такого життя.
Будь-яку штучну дамбу прориває повенева вода, яка завжди має силу більшу, ніж рукотворна дамба, в яку під час будівництва не були закладені всі призначені для цього компоненти. Я в це вірю. Бо це правда. Іноді правда торжествує в найбільш несподіваний момент.
Не вірите?!
А хто вірив, що моя німа солодка Даруся зуміє заговорити?! Я й сама сумнівалася. А ось прийшов Іван Цвичок - і дамбу мовчання прорвало. І аж тоді стало зрозуміло, що солодка Даруся, хоч і німа - але розумна. І дії її - розумніші від дій деяких фіксовано розумних. Чи не диво, що німі люди подеколи здатні на дії відважніші, ніж ті, що багато говорять?! Ми ще станемо учасниками такого дива. І німі. І говорящі.
15 липня - 15 серпня 2010 р.
Київ - Єрусалим - Київ
ДЯДЬКО МИХАЙЛО
1949 рік. У моєму селі на Буковині організовували колгосп. Дуже просто - в сільраді військові пропонувала вибір: "Отут записуються до Сибіру, а тут до колгоспу Дивіться, Власію, куди краще: у вас шестеро живих дітей (це до мого діда - М. М.)". Можна не розказувати, що вибрали Матіоси. А до колгоспу "добровільно" забрали телицю, віз (я бачила увесь той список в архіві).
Із тих пір мій дід і бабця по матері - Власій і Гафія Матіоси - вважалися фундаторами місцевого колгоспу імені Кірова. Їхню двадцятирічну доньку також Гафію, записали першою комсомолкою села і першою дояркою створеного колгоспу. Ферма розташовувалася в горах. Поки дійдеш: за кожною смерекою могла чатувати смерть. Бо хто ж буде любити ТИХ, хто забрав корови, вівці, землю? І хто буде любити ЦИХ - що доять тепер ті корови, косять сіно на привласненій силою землі, рубають ліс?
Через кілька місяців комсомолку Гафію Матіос через обмову відомого родині чоловіка заберуть на МҐБ, затискуватимуть дверима пальці, тикатимуть голками під нігті і сміятимуться з мокрого одягу, залитого грудним молоком: Гафія годувала грудьми піврічну доньку, яка тепер мала шанс залишитися без матері. Причина "душевного" прийому в райцентрі була простою: що бачила, що знає, що чула, поки ходила на ферму? А чому не бачила, не чула, не знає? Он у сусідній камері батько, мовляє, уже все розказав.