Отак я вперше потрапила у справжню історію, випадково опинившись на сільській вулиці, в гірському селі Буковини, дорогою зі школи додому.
P.S. На той час то був справді сучасний - діючий - будинок культури: сільський хор і танцювальний колектив періодично займали призові місця на оглядах художньої самодіяльності в районі та області, вистави сільського драматичного гуртка збирали небачені аншлаги! А коли наш учитель хімії Онуфрій Йосипович Клим виходив на сцену в одній із ролей п'єси Олексія Коломійця «Фараони» чи у п'єсах Андрія Макайонка, зал готовий був розпастися на «три части», як Буковина з відомої пісні часів Першої світової війни!
На другому поверсі тодішнього будинку культури містилася сільська бібліотека із фондом у кілька тисяч книжок. Там же, на другому поверсі, в окремому приміщенні, яке дорівнювало площі бібліотеки, був сільський краєзнавчий музей. На громадських засадах його директором (збирачем експозиції і хоронителем експонатів) була моя мама - Павліна Власівна Матіос, завуч місцевої школи і вчителька історії. Боже мій великий! Скільки мама туди вклала душі! Збирала по людях старі речі, а особливо документи австрійського, румунського та радянських часів: нотаріальні записи, акти купівлі-продажу, розписки, зобов'язання про здачу сільгоспродукції. Ходила в сусідні - Івано-Франківські Розтоки. Приносила звідти також стоси пожовтілих документів, на яких, проте, чорне чорнило писаних готикою літер і тепер бездоганно читають знавці німецької та румунських мов.
Але що гріха таїти - найчисельнішими були експонати документів нашої родини по материній лінії. Чи то материній мамі, а моїй бабусі Гафії передався ген порядку, успадкований нею від свого батька Іллі, а мого прадіда, чи може, вона підсвідомо сподівалася, що саме на підставі законних, належним чином оформлених, документів Матіосам колись повернуть їхні землі й ліси, нажиті важкою працею... Так чи інакше, але бабуся ретельно зберігала старі документи у певному місці, проте згодом таки віддала їх доньці (моїй мамі) до музею.
О, моя бабуся таки була донькою свого батька! Мій прадід Ілля мало не чверть сторіччя обирався сільським головою Розтоків, не знаючи жодної писаної літери. Але з документами у примарії (сільській раді по-теперішньому) був повний порядок - бо писарем у прадіда був Йоган, який, очевидно, тепер став би великим чоловіком. Отже, моїй бабусі у спадок передався не лише природний розум свого батька, а й частина не тільки приватних, але й документів сільської громади «комуни Розтоки», неконфіскованих, очевидно, жодною владою. Мій прадід Ілля помер 1944 року, маючи далеко за 80.
В останні роки перед розпадом СРСР, а далі і в перші роки «за України» (як кажуть у нашому селі, за аналогією до «за Австрії», «за Румунії»), коли почався хаос у головах і в діях, сільський краєзнавчий музей кілька разів грабували чи чинили над ним чи просто у ньому наругу. Задля розваги. Бо тоді в селі ще не було барів і ресторану, а їдальні чи «нічного» магазину, як раніше, уже не було.
Мама встигла забрати папку документів, які стосувалися нашої родини. І тепер я майже олігарх - у мене є документи, датовані 1893 роком. Своїм «олігархічним» становищем я мушу завдячувати своїй мамі. Бо вона, вчителька на 90 рублів зарплати, в радянські часи брала відро яблук із домашнього саду і везла в Чернівецький обласний архів. Яблука були презентом співробітниці архіву, яка володіла румунською мовою. І архівістка-перекладачка на документах робила резюме з одного речення: «Акт купівлі-продажу землі Кулєрки Марії у Різуна Михайла», «Довідка про сплату оренди за пасовище сільською громадою села Розтоки» і т. і. Мамі ніхто не давав подібних розпоряджень, не вимагав це робити і не платив за це гроші.
Просто - це наша мама.
P.P.S. 2005 року, після присудження мені Шевченківської премії, найбільш неформальним і найбільш приємним привітанням була телеграма з Розтік за підписом сільського голови Василя Михайловича Матіоса. Із «мокрою» печаткою.
Текст вітання такий «неформатний», що я його хочу навести повністю:
«Вітання Марії Матіос
З нагоди вручення їй премії ім. Т.Шевченка
Зрушились зими, збудились води і задзвеніла земля од співу потоків. Розсипалось сонце пилом квіток, легким ходом ідуть по царинках нявки, а під ногами у них зеленіє перша травичка. Зеленим духом дмухнули смереки. А долом Черемош мчить, жене зелену кров гір, неспокійну і шумливу. З Сірука на Околену, з Околени на Синичену кичеру, з потічка на потічок пурхає коломийка, така легонька, прозора, що чуєш, як од неї за плечима тріпаються крильця: