Так, саме в цього краю заясніла зоря: «жінки, як жінки. Багатоликої, феєричної».
Сьогодні громада села Розтоки пишається тим, що саме в нашому мальовничому куточку народилася Марічка, про яку у ці перші весняні дні говорять усі українці і не тільки...
Ми, розтоківчани, щасливі і горді з того, що наша Марія Матіос, удостоїлась на Національну премію ім.Т.Шевченка за роман «Солодка Даруся» і зробила добрий почин для нашого села.
Нам близька творчість Марічки, бо вона в своїх творах оспівала «пів землі у незагойних ранах» і душі тих, «що бродять десь отож по Магаданах із запахом ялиць». Вона знає, що біль душі - це незагоєна рана.
Наша шана батькам, які виплекали таку талановиту гуцулку.
Дякуємо тобі, Маріє, за те, що вміла глибоко проникнути в душу гуцула - гонорового, волелюбного, але нескореного.
Ми щиро здоровимо тебе з рясним і розмаїтим творчим ужинком, високою державною нагородою.
Твої розтоківчани бажають тобі міцного здоров'я, творчої наснаги, подальших здобутків на ниві творчості для утвердження і розбудови Української держави. І ще бажаємо тобі розкрутити шал жіночого аркану до висоти чоловічого - Лесі Українки та Ліни Костенко.
З глибокою шаною та любов'ю твої Розтоки.
Мені минуло 50. А Розтоки досі називають мене Марічкою.
І тому я не зістарюся ніколи! Мене тільки просто може не бути.
Бо мої Розтоки - це те місце на землі, де не можна не бути Поетом. Навіть, коли твоє слово - кинджальне.
МОЇ ВЧИТЕЛІ
«Я читав ці книжки... читав і запитував подумки: «Та в якій школі, в яких учителів оце чортеня так навчилось писати?»
На моїй шкільній віньєтці написано «21-й випуск Розтоцької середньої школи 1967- 1977 рр.»
«У Розтоках, у роки панування австрійських та румунських бояр, була лише одна початкова школа з трирічним строком навчання. Містилася вона в тісному приміщенні, збудованому ще 1905 року».
Насправді, було не так, як пише ця «Історія...». Школу в Розтоках відкрито 1864 року. На час закінчення мною РСШ їй було 113 років. 1969 року, коли я «вискочила» з «Історії міст і сіл...» на 488 сторінці, у Розтоках налічувалося 536 учнів. Їх тоді навчало 55 учителів. 1977 року в десятирічці було 586 школярів. 2010-й може «похвалитися» лише 240 учнями РСШ. Щоправда, на сьогоднішню зменшену кількість учнів у нашій школі вплинуло не стільки зменшення народжуваності (а вона в селі все ж переважає смертність), скільки те, що не лише сусідні села нашого району (Мариничі, Підзахаричі), але й село Виженка Вижницького району і село Розтоки Косівського району Івано-Франківської області, звідки традиційно наша школа мала «рекрутів» для навчання, «розжилися» на свої повноцінні навчальні заклади.
Не знаю, чи було ще де в Україні таке село, де б зібралося таке яскраве гроно учителів від Бога! І я точно знаю, що фаховість будь-якої людини будь-якої професії починається з фундаменту - зі знань, закладених у шкільні роки (до речі, як і брак фаховості також). Якщо, звичайно, було кому ці знання закладати у круглі гарбузики дитячих голівок.
У мене такі вчителі були. І я хочу, щоб ви їх також знали. Багато хто з них завершив свою земну дорогу. Але, якщо я їх пам'ятаю, а таких, як я, багато, мої вчителі продовжують мене вчити й надалі.
Валентина Захарівна Задимидченко - моя вчителька української мови і літератури. Народилася 16 січня 1925 року в місті Запоріжжі. Батьки були вчителями. 1940 року батьків направили на роботу на Буковину, в село Лопушна Вижницького району. Батько Захар був директором Лопушнянської школи. Десятирічку Валентина закінчила у Вижницькій СШ. Заочно навчалася в Чернівецькому університеті. Випускниця філологічного факультету. З 1950 року - вчителька української мови і літератури Розтоцької середньої школи. Останні 5 років свого життя мешкала в Чернівцях.