Спіймавши поглядом своє відображення в дзеркалі над каміном, вона опустила очі на корону. Корона спокушала. Вона ледь не благала приміряти її. А чом би й ні? Відьма переконалася, що в кімнаті більше нікого немає, одним рухом скинула капелюха і прилаштувала корону на голову.
Розмір здавався ідеальним. Бабуня гордовито виструнчилася і зробила сповнений королівської величі жест десь у напрямку каміна.
— Сю ж хвилину, — промовила вона, зарозуміло дивлячись на годинник прадідівських часів, — наказую: голову йому з плечей!
Вона кровожерно всміхнулася.
І заніміла, почувши крики, і грім кінських копит, і смертоносний посвист стріл, і вологий, але міцний звук від входження вістря списа в плоть. В її голові котилися атака за атакою. Мечі однаково безжально вгризалися в щити, чи в інші мечі, чи в кості. Кожної секунди в її мозкові пролітали роки. Часом вона лежала серед мертвих тіл, чи звисала з гілки дерева; але щоразу знаходилися руки, які підбирали її й клали на оксамитову подушечку…
Бабуня вкрай обережно зняла корону з голови — короні це не дуже вже й сподобалось, тож потребувало певних зусиль — і поклала її на стіл.
— То ось воно як — бути королем, — прошепотіла відьма. — І чого тільки всі так рвуться на цю роботу?
— Цукру? — спитала в неї за спиною Маґрат.
— Треба бути дурнем від народження, щоб стати королем, — продовжувала Бабуня.
— Перепрошую?
Бабуня обернулася.
— Не помітила, як ти увійшла, — сказала вона. — Що ти сказала?
— Чи додавати цукор у чай.
— Три ложки, — швидко мовила Бабуня.
Одним із нещасть, що переслідували Бабуню Дощевіск протягом усього життя, було те, що, попри всі свої зусилля, вже зробивши неабияку кар’єру, вона лишалася рум’яною, мов яблучко, і зберегла в цілості всі свої зуби. Жодні заклинання так і не змусили вискочити хоч одну бородавку на її симпатичному, хоч і дещо конячому обличчі, а постійне споживання цукру лише збільшувало її й без того невичерпні запаси енергії. Чарівник, з яким вона якось проконсультувалася на цю тему, пояснив, що справа — в її метаболізмі.
Це змусило її почуватися хоч трохи вищою за Тітуню Оґґ, яка, як підозрювала Бабуня, цього самого метаболізму і в очі ніколи не бачила.
Маґрат старанно відлічила три ложки з гіркою. Непогано було б, подумала вона, якби їй хоч іноді казали «дякую».
Їй почало здаватися, що корона дивиться на неї.
— Відчуваєш, еге ж? — спитала Бабуня. — А я ж казала. Вони вміють причакловувати!
— Який жах.
— Ні-ні. Це просто її природа. Вона нічого не може з цим вдіяти.
— Але вона магічна!
— Це просто її природа, — повторила Бабуня.
— Вона хоче, щоб я її приміряла, — промимрила Маґрат, ніби збираючись простягти руку.
— Саме так, саме так.
— Але я буду сильною! — оголосила Маґрат.
— Щиро на це сподіваюся, — кивнула Бабуня, чиє обличчя раптом набуло вигляду дерев’яної маски. — А що там Ґіта?
— Купає малюка в рукомийнику, — відсутньо відповіла Маґрат. — Але ж як нам сховати подібну річ? Що, коли ми зариємо її глибоко-глибоко в землю?
— Тоді її відкопає борсук, — стомлено відповіла Бабуня. — Або якийсь золотошукач. Або дерево оплете її корінням, а потім ураган виверне це дерево з землі, і тоді вже знайдеться той, хто підбере її й напне собі на голову…
— Якщо це не буде хтось настільки ж сильний духом, як ми, — уточнила Маґрат.
— Безумовно, — погодилася Бабуня, уважно вивчаючи свої нігті. — Хоча головна проблема з коронами — це не вдягти, а зуміти потім зняти.
Маґрат підняла корону зі столу і покрутила в руках.
— Вона навіть не дуже-то й схожа на нормальну корону, — сказала вона.
— Можна подумати, ти їх неміряно бачила, — сказала Бабуня. — Просто експерт.
— Таки доводилося. Зазвичай на них значно більше коштовного каміння, а серединку вкрито шматочком тканини, — зухвало продовжила юна відьма. — А це — просто маленька тоненька…
— Маґрат Часник!
— Ні, справді. Коли я вчилася в Тітоньки Пташко…
— …мир-прахові-її…
— …мир-прахові-її, вона іноді брала мене у Свиноспинськ чи до Ланкру, якщо туди приїздили мандрівні актори. Вона дуже полюбляла театр. То вони мали більше корон, ніж можна уявити… — вона зробила паузу. — Хоча пані Пташко стверджувала, що ті корони зроблені з бляхи й паперу, а за коштовності там правило скло. Та все ж вони мали вигляд реальніший за цю. Тобі це не видається дивним?
— Речі, які прикидаються якимись іншими речами, часто мають реальніший вигляд. Це загальновідомо, — промовила Бабуня. — Але я особисто від цього не в захваті. І чого ж вони мандрують у тих коронах?