— Відчиняйте! Іменем короля!
Тут-таки інший голос роздратовано зашепотів:
— Чого ти так репетуєш? Нема чого так репетувати. Я не наказував так репетувати. Якщо ти будеш так репетувати, то всю округу розлякаєш.
— Винуватий, сір! Професійна звичка, сір!
— Постукай ще раз. Але просто постукай, і не так сильно, будь ласка.
«Не такий сильний» стукіт міг би лунати й слабше. Фартух Маґрат, що висів на вішалці з внутрішнього боку дверей, упав на підлогу.
— Може, я краще сам?
— Це не за правилами, сір, щоб королі стукали в двері звичайних будиночків. Покладіться на мене. ВІДЧИНЯЙТЕ ІМЕНЕМ…
— Сержанте!
— Винуватий, сір. Задумався.
— Спробуй підняти клямку.
Почувся звук з розряду тих, що їх видають дуже розгублені люди.
— Сір, це може бути не найкращою ідеєю, — сказав невидимий сержант. — Це може бути небезпечно. Якщо дозволите, сір, я порадив би запалити стріху.
— Запалити?!
— Достоту так. Коли не відчиняють, ми завжди так робимо. Викурюємо господарів.
— Боюся, це неприпустимо, сержанте. Якщо ти не проти, я все-таки спробую варіант із клямкою.
— Від самої думки про це просто серце крається, сір.
— Ну, вибач.
— Дозвольте я хоча б її протру.
— Не треба!
— А може, мені підпалити вбиральню?
— В жодному разі!
— Або погляньте на отой курник…
— Сержанте!
— Сір!
— Повертайся до замку!
— Як, сір, і залишити вас тут самого?
— Сержанте, йдеться про делікатну справу. Не сумніваюся, що ти — золота людина, але трапляється, що навіть король має побути сам. До цього, бач, причетна одна юна леді.
— А. Натяк зрозумів.
— Дякую. Будь ласка, допоможи-но мені злізти з цього коня.
— Пробачте за попереднє, сір. Я повівся нетактовно.
— Нічого.
— Якщо вам потрібна буде допомога, щоб з’ясувати з нею все як слід…
— Будь ласка, повертайся до замку, сержанте.
— Достоту так, сір. Якщо ви наполягаєте, сір. Дякую, сір.
— До речі, сержанте…
— Так, сір?
— Мені треба, щоб хто-небудь відвіз мій ковпак та дзвіночки до Гільдії блазнів в Анк-Морпорку. Я ж переходжу на іншу роботу… І мені здається, що ти — ідеальна кандидатура для цієї місії.
— Дякую за довіру, сір.
— Я ж бачу — на службі ти, гм, не людина, а просто вогонь.
— Даруйте, сір?
— На місці скажеш, щоб тебе поселили в апартаментах для гостей.
— Достоту так, сір. Дякую, сір.
Почувся, віддаляючись, стукіт копит. Ще за кілька секунд клямка брязнула і блазень проник у будиночок.
Щоб залізти до кухні відьми в темну пору доби, потрібна певна мужність. Хоча, мабуть, не більша, аніж для того, щоб носити пурпурову блузу з оксамитовими рукавами й фестонами на манжетах. Втім, подумав блазень, цей одяг мав і переваги: на ньому не було дзвіночків.
При собі блазень мав пляшку іскристого й букет квітів; щоправда, в першому дорогою відчутно поменшало газу, а в другому — пелюсток. Він поклав обидва предмети на стіл і присів біля каміна, де дотлівав жар.
Блазень потер очі. День був насиченим. Він відчував, що в ролі короля має не найкращий вигляд — але ж він усе життя з останніх сил грав не свою роль, тож не здавався й тепер. Тим паче, наскільки можна було зрозуміти, його попередники взагалі не завдавали собі щодо цього клопоту. І от йому належить стільки всього зробити, стільки всього виправити, стільки всього владнати…
Найбільшою проблемою була герцогиня. Незрозуміла йому самому сентиментальність змусила блазня віддати наказ про переведення герцогині до найкомфортабельнішої камери у вежі з найчистішим повітрям. Все-таки вона була вдовою, а він відчував необхідність бути добрим до вдів. Проте доброта на герцогиню не діяла: вона просто не розуміла доброго ставлення, сприймаючи його як слабкість. Часом блазня навідувала жахлива думка, що рано чи пізно він буде змушений відправити її на страту.
Так, робота короля — це вам не жарти. Блазень усміхнувся: дотеп вийшов непоганим.
Незабаром його зморив сон.
Герцогині ж не спалося. Власне, на цей час вона вже спустилася по зв’язаних між собою простирадлах до половини замкової стіни. Попередній день герцогиня витратила на поступове розхитування вмурованих у стіну її камери ґрат — хоча, по правді кажучи, будь-яку стіну ланкрського замку можна було в більшості місць проламати шматком сиру. Блазень є блазень — він сам розпорядився видати їй і столовий ніж та виделку, і цілком достатньо постільної білизни! Що взяти з таких людців: за них завжди думає їхній страх. Вони боялися її навіть тоді, коли вважали, що вона перебуває у їхній владі — і правильно, бо насправді сильні ніколи не перебувають у владі слабких. Якби, скажімо, вона схотіла кинути за ґрати саму себе, то зробила б усе, аби змусити себе пошкодувати, що народилася на світ. А ці — ці надавали їй простирадл і піклувалися про неї!