Голос належав тілистому чоловікові, півобличчя якого безжально загарбали велетенські вуса. Мережива рожевих вен на його щоках нагадували мапи чималеньких міст; його носа заіграшки можна було замаскувати в барильці з полуницею.
Потертий жилет і діряві панчохи він носив так гордовито, що ви майже вірили, що його шати з оксамиту й соболячки[10] ось тільки-но здали в пральню. В руці він тримав рушник, що ним вочевидь щойно стирав грим, який і досі маснив його обличчя.
— Я тебе знаю, — заявила Бабуня. — Це ти — вбивця, — вона скоса зиркнула на Маґрат і знехочу додала: — Принаймні було дуже схоже.
— О, дякую. Завжди приємно зустріти істинного поціновувача. Дозвольте відрекомендуватися: Ольсен Вітолер, до ваших послуг. Свого роду управитель цієї зграї скоморохів, — сказав чоловік і, скинувши побитого міллю капелюха, зробив настільки вишуканий уклін, що той скорше скидався на практичну вправу з вищої топології.
Капелюх виписав у повітрі серію складних траєкторій і нарешті завмер у витягнутій руці, що тепер вказувала просто в небо. Одна з ніг тим часом опинилася позаду іншої. Решта ж його тіла шанобливо хилилася вперед, аж доки його голова не опинилася на рівні Бабуниних колін.
— Та добре, добре, — вимовила Бабуня. Невідь-чому вона відчула, що в її звичному одязі їй стало трохи тісніше і значно задушливіше.
— Мені ваша гра теж дуже сподобалася, — втрутилася Тітуня Оґґ. — Коли ви на них усіх кричали такими шляхетними словами, одразу видно було: оце — король!
— Сподіваюся, ми не дуже вам заважали, — пробелькотіла Маґрат.
— Мої шановні пані, — прорік Вітолер. — Якби ж тільки я мав змогу висловити те безмежне відчуття щастя, яке відчуває звичайний мім, розуміючи, що хтось серед публіки здатен розрізнити за розмальованими дошками дух справжнього мистецтва!
— Гадаю, ви могли б, — сказала Бабуня. — Гадаю, пане Вітолер, ви могли б висловити все, що завгодно.
Він повернув капелюха на голову, і їхні погляди надовго сплелися, поки мізки кожного зважували візаві з професійної точки зору. Вітолер здався першим і негайно спробував зробити вигляд, що й не намагався змагатися.
— Отже, — промовив він, — чим зобов’язаний візитові трьох таких чарівних леді?
Фактично, він лишився переможцем. В Бабуні навіть щелепа відвисла. Сама вона змалювала б себе щонайбільше як «щедра та чуйна». Тітуня і собі, попри всю свою пухкість, мала обличчя, подібне до маленької родзинки. А найкраще, що можна було сказати про Маґрат — це те, що вона була така ж вишукано-пласка, гладенька і рівненька, як пральна дошка з двома горошинками на ній, хоча її голівка й була сповнена чудернацьких ідей.
Бабуня відчувала, що їхній новий знайомий користується якоюсь магією — але не того сорту, до якого звикла вона сама.
Це був Вітолерів голос. Звичайною зміною інтонацій він змінював те, про що говорив.
«Тільки погляньте на цих двох, — сказала вона собі, — одразу пір’ячко порозпускали, що ті куріпки». Бабуня спинила власну руку, що вже намірилася пригладити волосся, традиційно скручене в твердий, як залізо, жмуток, і багатозначно кашлянула.
— Ми хотіли б поговорити з вами, пане Вітолер, — сказала Бабуня, вказуючи на акторів, які розбирали декорації, намагаючись якнайдалі обходити відьму. — Приватно, — змовницьки прошепотіла вона.
— Любі пані, жодних проблем! — вигукнув той. — Наразі мої апартаменти розташовані в он тій чудовій криниці для поїння тяглових тварин.
Відьми роззирнулися. Нарешті Маґрат ризикнула:
— Ви маєте на увазі шинок?
У Великій залі Ланкрського замку було холодно й гуляли протяги, а новий камергер мав старі проблеми з нетриманням сечі. Безжальний погляд леді Шельметь доводив його ледь не до судом.
— О, так, — говорив він. — Їх у нас тут чимало. Повно.
— І селяни нічого з цим не роблять? — спитала герцогиня.
Камергер кліпнув.
— Даруйте? — сказав він.
— Вони їх терплять?
— Так, звичайно, — життєрадісно підтвердив камергер. — Вважається доброю прикметою, якщо у вашому селі оселяється відьма. Так, дуже доброю.
— Чому?
Камергер завагався. Востаннє він звертався до відьми через певні проблеми з кишківником, що перетворили його туалет на щоденну камеру тортур; баночка мазі, приготованої відьмою, зробила його світ дещо кращим.
10
В оригіналі Пратчетт обігрує схожість слів «