Трупа вирушила за кілька годин до світанку; чотири їхні фургони, хилитаючись, повзли по дорозі, що вела до рівнин Сто з їхніми великими містами. За законами Ланкру, всі мандрівні актори, фокусники та інші потенційно небезпечні елементи мали бути по той бік міської брами до заходу сонця. Не те щоб це когось і справді зачіпало, оскільки місто фактично не мало стін, та й ніхто особливо не переймався, коли якась із «небажаних персон» прослизала назад до міста вже під покровом темряви. Але всі дотримувалися вигляду, ніби дотримуються правил.
Відьми спостерігали за рухом каравану з будиночка Маґрат за допомогою старовинної зеленої кришталевої кулі Тітуні Оґґ.
— Давно б час тобі навчити цю штуку передавати звук, — пробурмотіла Бабуня. Вона струсонула кулю, від чого зображення негайно пішло брижами.
— Скільки дивовижі було в тих фургонах! — урвала її Маґрат. — Усе таке цікаве! Паперові дерева, і костюми на будь-який смак, і ще, — вона показала руками, — величезна, згорнута трубкою картина далеких країв з усіма храмами й тому подібним. Просто очей не відірвеш.
Бабуня гмикнула.
— І ще я подумала, як це дивовижно, що звичайні люди перетворюються на королів чи навіть тварин. В цьому є щось від магії, вам не здалося? — вела своєї юна відьма.
— Маґрат Часник, ну що ти верзеш? Там були лише фарби й картон. Сліпий, і то побачив би.
Маґрат розтулила рота, щоб заперечити, обдумала можливі контраргументи й стулила його.
— А де Тітуня? — натомість спитала вона.
— Прилягла на галявинці, — сказала Бабуня. — Їй трохи зле.
Той факт, що їй таки трохи зле, Тітуня Оґґ негайно підтвердила звідкілясь з-за кущів на всю силу своєї горлянки.
Маґрат глибоко вдихнула.
— Знаєш, — сказала вона, — якби ми були його хрещеними, ми мали б дати йому по дару кожна. Така традиція.
— Про що ти, дівчинко?
— Три добрі відьми мають дати малюкові три дари. Ну, там, вроду, мудрість і щастя, — не здавалася Маґрат. — Так завжди робилося в старовину.
— А, пряничні будиночки, прядки й карети з гарбузів, — зневажливо пробурмотіла стара відьма. — А потім принцеса проколює собі палець трояндовим шипом. Ніколи не робила таких дурниць.
Вона несвідомо взялася протирати кришталеву кулю.
— Так, але… — почала Маґрат. Бабуня спідлоба зиркнула на неї. Ох уже ця Маґрат: гарбуз замість голови. Кому завгодно ні за гріш готова записатися в хрещені-благодійниці. Хоча врешті-решт щиросердна і добре ставиться до маленьких пухнастих створінь. Той тип людей, що неодмінно саджають назад до кубельця випале звідти пташеня.
— Ну, якщо це зробить тебе щасливішою, — пробурмотіла Бабуня, дивуючись сама собі. Вона неуважно помахала фургонам, що зникали в глибині кришталевої кулі. — Що нас цікавить? Багатство, врода?
— Гм, гроші — не головне, а якщо він успадкує трон свого батька, то буде достатньо заможним, — несподівано серйозно сказала Маґрат. — Що скажеш про мудрість?
— Цього він мусить навчитися самотужки, — заперечила Бабуня.
— Найгостріший зір? Найспівочіший голос?
З галявини за кущами Тітуня Оґґ хрипко, але енергійно поінформувала нічні небеса, що «на костурах усіх чарівників отакенні головки стирчать».
— Це не такі вже й важливі речі, — гучно сказала Бабуня. — Скористайся головологією. Не чіпляйся за ті красу та багатство. Це неважливо.
Вона знову обернулася до кришталевої кулі й без ентузіазму махнула рукою:
— Краще піди приведи Тітуню, раз уже нас має бути троє.
З певними зусиллями Тітуню нарешті було доставлено і введено в курс справи.
— Т-три д-дари? — перепитала вона. — Я в-востаннє щось дарувала, ще к-коли була дівкою. Ні фіга н-не розумію, що ви задумали.
Маґрат метушилася по кімнаті, запалюючи свічки.
— Ми повинні створити справжню магічну атмосферу, — пояснила вона. Бабуня знизала плечима, але цим її реакція навіть на таку відверту провокацію і обмежилася. Кожна відьма чаклувала по-своєму, а це був дім Маґрат.
— Ну, і що ми йому подаруємо? — поцікавилася Тітуня.
— От саме це ми й обговорюємо, — відповіла Бабуня.
— Є ідея, — оголосила Тітуня і тут-таки її виклала.
Запала глибока тиша.
— Не розумію, яка від цього може бути користь, — нарешті промовила Маґрат. — І потім, хіба це не буде трохи… некомфортно?
— Коли він виросте, не знатиме, як нам і дякувати, от побачиш, — запевнила Тітуня. — Мій перший чоловік завжди казав…