— Гадаю, краще підійшло б щось менш пов’язане… з фізіологією, — втрутилася Бабуня, спопеляючи Тітуню Оґґ поглядом. — Що в тебе за звичка все завжди спаскудити, Ґіто? Чому ти вічно…
— Ну, принаймні мені здається, що… — почала Тітуня.
Обидві відьми перейшли на шепіт, а потім запала довга гостра тиша.
— А знаєте, — боязко-натхненно сказала Маґрат, — може, нам усім варто розійтися по домівках і прийняти кожній своє власне рішення. Розумієте? Окремо. День був важкий, і всі ми добряче втомилися.
— Гарна думка, — упевнено сказала Бабуня і підвелася. — Ну ж бо, Тітуню Оґґ, — додала вона сердито. — День був важкий, і всі ми добряче втомилися.
Маґрат чула, як вони тихо сварилися, спускаючись стежиною.
Вона сумовито сиділа в оточенні кольорових свічок, тримаючи в руці пляшечку надзвичайно чародійного трунку, який колись замовила на магічних оптових складах у далекому Анк-Морпорку. Їй давно кортіло випробувати це зілля. Іноді, подумала вона, так хочеться, щоб люди були трохи добріші одне до одного…
Вона подивилася на кришталеву кулю. Можна починати.
«Він легко заводитиме друзів», — прошепотіла вона. Це було не боги знають що, але їй особисто ніколи не вдавалося.
Тітуня Оґґ, сидячи у своїй кухні з гігантським котом на колінах, націдила собі вечірню чарочку і, попри туман, що стелився перед її очима, намарне спробувала пригадати сімнадцятий куплет «Їжачка». Здається, там було щось про цапів, але деталі вперто губилися в тумані. Час укотре стирав пам’ять.
Вона почаркувалася з невидимим компаньйоном.
— Збіса добру пам’ять — ось що йому треба, — вголос сказала вона. — Щоб кожну пісню запам’ятовував з першого разу!
А Бабуня Дощевіск, крокуючи додому через опівнічний ліс, щільніше загорнулася в свою шаль і посилено думала. Це був важкий день, і це був день випробувань. Похід до театру був найгіршою його частиною. Всі ці люди, які прикидалися іншими людьми, речі, що виявлялися несправжніми, дерева, які можна пробити наскрізь носаком черевика… Бабуня воліла чітко знати, на якому світі перебуває, і зараз не була впевнена, що перебуває на правильному світі. Цей світ, схоже, тільки й робив, що змінювався.
Звісно, світ підлягав змінам і раніше — але не настільки. Це неабияк бентежило.
Вона швидко рухалася крізь темряву кроком людини, переконаної, що в цьому огорнутому вологою і вітряною ніччю лісі є дивні й жахливі істоти, й одна з них — вона сама.
— Нехай він буде тим, ким сам схоче, — промовила відьма. — Це найбільше, на що може сподіватися будь-хто.
Як і більшість смертних, відьми теж «розмазані» в часі. Різниця в тому, що вони це більш-менш усвідомлюють і можуть мати з того користь. Вони цінують минуле, бо частково кожна з них живе в минулому, і вони можуть бачити примарні тіні майбутнього, що виростають попереду.
Бабуня наразі чудово бачила обриси майбутнього — і обриси клинків, які воно містило.
Все почалося вже о п’ятій наступного ранку. Четверо вершників під’їхали до краю лісу поблизу Бабуниної хатини, прив’язали коней на такій відстані, щоб у хатинці не можна було почути їх випадкового іржання, і вкрай обережно рушили крізь туман.
Командир у чині сержанта був не в захваті від поставленого завдання. Він був уродженцем Вівцескель і уявлення не мав, як можна заарештувати відьму. Зате він був абсолютно впевнений в тому, як до цього поставиться сама відьма. І йому не хотілося думати про відьму, яка думає про власний арешт.
Його люди теж були тутешніми. Вони скупчилися за його спиною в надії скористатися ним як живим щитом при першій же появі будь-чого, незвичайнішого за дерево.
Бабусин будиночок вимальовувався в тумані як велетенський гриб. Непокірне «зілля» в її садочку, здавалося, рухалося навіть попри цілковите безвітря. Тут можна було знайти рослини, не бачені більше ніде й ніким у цих горах; відповідне насіння та пагони промандрували по п’ять тисяч миль через увесь Дискосвіт, і сержант міг би заприсягтися, що кілька суцвіть обернулися йому вслід. Він здригнувся.
— Що тепер, сержанте?
— Ми… ми розосередимося, — скомандував той. — Так. Розосередимося. Саме так.
Вони обережно пробиралися крізь густу папороть. Сержант скоцюрбився за підходящим стовбуром і сказав:
— Добре. Дуже добре. Ідею в цілому ви вловили. Тепер розосередьмося ще раз, але цього разу так, щоб триматися окремо один від одного.
Солдати трохи побурчали, але врешті-решт один по одному зникли в тумані. Сержант дав їм кілька хвилин, аби зайняти позиції, і сказав: