— Гаразд. Тепер ми…
Та раптом замовк. Подумав, чи не закричати — і вирішив утриматися.
Він встав, скинув шолом на знак поваги й бочком рушив по сирій траві до чорного ходу. Там він дуже обережно постукав.
Після певного чекання він насадив шолом назад на голову, сказав: «Нікого немає, ламаємо двері», — й почав відходити від дверей для розгону.
Тут двері почали відчинятися. Вони відчинялися дуже повільно, зате з максимально можливим рипінням. Звичайне недбальство господарів аж ніяк не могло стати причиною такого пронизливого скреготу; навпаки, для досягнення такого результату треба було б тижнями старанно поливати петлі окропом. Сержант завмер і дуже повільно обернувся, щосили опираючись бажанню завдати м’язам ніг якнайбільше роботи.
Той факт, що у дверному отворі ніхто не з’явився, його дещо збентежив. Досвід підказував, що двері самі собою зазвичай не відчиняються.
Він нервово відкашлявся.
Бабуня Дощевіск сказала йому з-за спини просто на вухо:
— А кепський у тебе кашель. Правильно зробив, що зазирнув до мене.
Сержант подивився на неї з виразом божевільної вдячності і сказав: «Аргх…»
— Що-що вона зробила?! — перепитав герцог.
Сержант не відводив погляду від уявної точки за кілька дюймів праворуч від трону.
— Вона пригостила мене чаєм, сер, — повторив сержант.
— А що робили ваші люди?
— Їх вона теж пригостила чаєм, сер.
Герцог підвівся і обійняв сержанта за плечі, вкриті напівіржавою кольчугою. Він був у кепському гуморі. Півночі він відмивав кров з долонь. Йому весь час чувся чийсь шепіт просто у вуха. Його вівсянка виявилася пересоленою, підгорілою, ніби її смажили, і з яблуком посеред тарілки, а кухар у відповідь на зауваження влаштував справжнісіньку істерику. Словом, герцог був надзвичайно роздратований. Але він залишався ввічливим. Герцог належав до тієї породи людей, що стають тим ласкавішими, чим більше втрачають терпіння — аж поки не дійдуть до моменту, коли слова «дуже вдячний» гарантують вам близьке знайомство з гільйотиною.
— Сержанте, — почав герцог, неквапом прогулюючись разом із ним по кімнаті.
— Так, сер?
— Здається, я не зовсім чітко сформулював свої накази вам, сержанте, — вкрадливо сказав герцог.
— Сер?
— Я маю на увазі, що міг випадково збити вас із пантелику. Наприклад, хотів сказати: «Приведіть мені цю відьму — якщо треба, в кайданах», — а натомість сказав: «Підіть попийте з нею чаю». Що, я так і сказав?
Сержант наморщив лоба. Досі він не стикався з таким феноменом, як сарказм. Зазвичай, коли на нього хтось гнівався, це супроводжувалося гучними криками та (часом) шматками деревини.
— Ні, сер, — нарешті мовив він.
— Тоді дозвольте поцікавитися: чому ж ви не зробили того, про що я просив?
— Сер?
— Мабуть, вона оплела вас якимись чаклунськими закляттями, еге ж? Чув я про їхні відьомські прийоми, — сказав герцог, який половину цієї ночі провів за читанням одного з найзахопливіших трактатів на цю тему, причому його прив’язані до бильця ліжка руки трусило й смикало дедалі сильніше[12]. — Напевне, вона явила вам картини неземної насолоди? А може, вона показувала вам, — герцог здригнувся, — облуду темних чарів і забороненого екстазу, навіть про подобу яких не повинен і думати смертний, та таємниці демонів, що затягують у наймоторошніші глибини людських бажань?
Герцог сів і обмахнувся носовичком.
— З вами все гаразд, сер? — спитав сержант.
— Що? А, так. Цілком.
— Але ви весь почервоніли.
— Не змінюй тему! — гаркнув герцог, з останніх сил намагаючись втримати себе в руках. — Визнавай: вона пропонувала вам розпусні й гріховні розваги, відомі лише тим, хто потопає у болоті хтивості?
Сержант став струнко і почав дивитися перед собою.
— Ні, сер! — доповів він голосом підлеглого, який нарешті наважився сказати начальству всю правду. — Вона пригостила мене коржиком.
— Коржиком?
— Достоту так, сер. У ньому ще була смородина, сер.
Деякий час Шельметь просидів непорушно, ведучи непомітну ззовні, але відчайдушну боротьбу за внутрішній мир. Нарешті він змусив себе вимовити:
— А що ваші люди?
— Вони теж отримали по коржику, сер. Всі, крім юного Роджера, якому через хворобу заборонено вживати фрукти та ягоди.
Герцог знову важко осів на лаву під вікном і увіткнувся обличчям у долоні. «Я народився, щоб бути правителем долин, подумав він. Місць, де все рівне, де погода передбачувана і де люди не схожі на зроблених з тіста! Цікаво, а чим же пригощали Роджера?»
12
Цікаво, що цей трактат написали чарівники, які дотримуються целібату, тож десь о пів на четверту ранку їм нерідко спадають на думку напрочуд своєрідні думки.