На лисій вершині пагорба, що здіймався вище дерев, відьми провадили таку розмову:
— У вівторок я сиджу з малюком, — говорила одна з них, без традиційного капелюха, але з такою копицею білявих кучерів, що вони могли би правити їй за шолом. — З молодшеньким нашого Джейсона. А от у п’ятницю мене влаштовує. Поквапся там із чаєм, любесенька. Мені геть у горлянці пересохло.
Молодша учасниця тріо зітхнула і черпнула з казанка окріп у чайник для заварювання.
Третя відьма приязно поплескала її по руці.
— Те заклинання ти проробила цілком добре. Треба тільки трішки попрацювати над верещанням. Чи не так, Тітуню Оґґ?
— Думаю, без верещання ніяк, — поспішно відгукнулася Тітуня Оґґ. — А Тітонька Пташко, мир-прахові-її, я так бачу, добре натренувала тебе на зизий погляд.
— У неї добрий зизий погляд, — погодилась Бабуня Дощевіск.
Молодша відьма, чиє ім’я було Маґрат Часник, помітно розслабилася. До Бабуні Дощевіск вона ставилася з благоговінням. Сама ж Бабуня мало до чого на світі ставилася хоча б із повагою. Тож коли вже Бабуня схвалила її зизий погляд, значить, Маґрат мала всі шанси зазирнути у власні ніздрі.
На відміну від чарівників, які понад усе ставлять свою складну ієрархію, відьми не переймаються розбудовою власних кар’єр. Кожна окремо взята відьма самостійно вирішує, чи брати собі ученицю, якій вона передасть ввірену їй територію у свою смертну годину. Відьми за природою своєю уникають компаній — принаймні з іншими відьмами — і, звичайно ж, не мають ватажків.
Серед цих неіснуючих ватажків найавторитетнішою була Бабуня Дощевіск.
Поки Маґрат готувала чай, її руки ледь тремтіли. Воно, звичайно, дуже тішить — але водночас і трохи нервує починати кар’єру сільської відьми між володіннями Бабуні з одного боку, та Тітуні Оґґ — за лісом. Саме Маґрат належала ідея по-сусідськи зібрати невеличкий відьомський злет. Їй видавалося, що це додасть їхнім стосункам певної окультності. Тим більше вражена була юна відьма, коли обидві її сусідки погодилися — або принаймні не дуже відмовлялися.
— Зле? — перепитала тоді Тітуня Оґґ. — Навіщо нам туди, де буде зле?
— Вона сказала «злет», Ґіто, — пояснила Бабуня Дощевіск. — Знаєш, як у старі добрі часи. Шабаш.
— Будем безшабашні, як колись? — з надією спитала Тітуня Оґґ.
— Жодних танцюльок, — застерегла Бабуня. — Танцюльок я не стерплю. І виспівувань, і очманіння, і всіх тих штучок з мазями і тому подібного.
— Та саме тільки свіже повітря — це вже така насолода, — життєрадісно заявила Тітуня.
Заява про «танцюльки» дещо засмутила Маґрат; водночас вона подумки привітала себе з тим, що не озвучила ще двійко-трійко ідей, які крутилися в її голові. Вона понишпорила в прихопленій з дому торбині. Це був її перший шабаш, і вона твердо намірилася зробити все як слід.
— Хто-небудь бажає коржика? — спитала вона.
Перш, ніж надкусити, Бабуня ретельно роздивилася гостинець. Маґрат випекла на коржиках фігурки кажанів. Очиці вона зробила з ягідок смородини.
Карета прорвалася крізь зарості на лісовому узбіччі, налетіла на камінь, кілька секунд промчала лише на двох колесах, усупереч усім законам рівноваги вирівнялася і погуркотіла далі. Але тепер її швидкість сповільнилася: починався підйом.
Кучер навстоячки, як стародавній колісничний, змахнув з очей пасмо волосся і втупився в морок. Тут, у серці Вівцескель, не жив ніхто — та раптом попереду блимнув вогник. О невимовне щастя — це справді був вогник!
Цієї миті в дах карети увіп’ялася перша стріла.
Тим часом Веренц, король Ланкру, відкривав для себе дещо нове.
Як і більшість живих — принаймні тих, хто ще не наблизився до шести десятків років, — Веренц не дуже переймався питанням, що станеться з ним після смерті. Як і більшість живих, він несвідомо припускав, що врешті-решт все якось влаштується.
І, як і більшість тих, хто жив від початку часів, наразі він був мертвий.
Конкретніше, він лежав біля підніжжя одного зі сходових маршів фамільного замку Ланкр з кинджалом у спині.
Він сів, дивуючись, що хоча хтось, кого він однозначно вважає собою, набув сидячого положення, те, що він так само однозначно готовий був визнати власним тілом, лишилося лежати на підлозі.