— Який ідіотизм, — сказав він сам собі. — Але звеселімося — може, це ще не цілковитий ідіотизм?
Він неспокійно куняв, й уві сні йому постійно марилась розмита постать, що навіщось всіляко намагалася привернути його увагу. Тож він лише нечіткими уривками чув розмову лорда та леді Шельметь по той бік дверей.
— Протягів таки помітно поменшало, — неохоче визнала герцогиня.
Герцог відкинувся в кріслі й посміхнувся дружині.
— Ну? — спитала вона. — Де ж ті відьми?
— Сонечко, камергер таки мав рацію. Схоже, відьми тримають місцеве населення в покорі. Гвардійський сержант — і той повернувся з порожніми руками.
«Руками…» Тяжким зусиллям волі він придушив нав’язливу думку.
— Накажи його стратити, — швидко сказала вона. — Для прикладу іншим.
— Люба, якщо ми приймемо таку методику дій, то рано чи пізно в нас залишиться один-єдиний солдат і нам доведеться наказати йому перерізати свою власну горлянку для прикладу самому собі. Між іншим, — м’яко додав він, — здається, в палаці щось поменшало прислуги. Ти знаєш, що я ніколи не втручаюся в…
— То й не втручайся, — відрубала вона. — Домогосподарство веду я. І лежнів не терпітиму.
— Не сумніваюся, тобі видніше, але…
— Я питаю, що там з тими відьмами? Ти що, збираєшся склавши руки дивитися, як проростає пагін, здатний зруйнувати наше майбутнє? Дозволиш цим відьмам зневажати тебе? І ще — що там з короною?
Герцог знизав плечима:
— Не маю сумніву, вона лежить де-небудь на дні річки.
— А як щодо малюка? Його справді віддали відьмам? Вони приносять людські жертви, як ти думаєш?
— Схоже, що ні, — відповів герцог.
Помітно було, що герцогиню це дещо розчарувало.
— Ці відьми, — сказав герцог. — Скидається на те, що вони причарували місцевих.
— Звісно, вони ж…
— Ні, це не магія в прямому розумінні. Їх, схоже, просто дуже поважають. Вони ж зцілюють і все таке. Усе це досить дивно. Горяни ніби бояться їх і водночас пишаються ними. Виступ проти них може потягти певні ускладнення.
— Я починаю думати, — похмуро сказала герцогиня, — що тебе вони теж причарували.
Насправді герцог був заінтригований. Влада над людьми дійсно завжди діяла на нього ніби якісь темні чари (власне, це було головною причиною, з якої він одружився з герцогинею). Він непорушно втупився у камін.
— А насправді ж, — промовила герцогиня, яка одразу впізнала цю лиховісну посмішку, — тобі все це подобається, чи не так? Відчуття небезпеки… Згадай, як ми були молодятами; всі ті батоги з вузликами…
Вона клацнула пальцями перед скляними очима чоловіка. Той стрепенувся.
— Нічого подібного!
— То що ж ти збираєшся робити?
— Чекати.
— Чекати?
— Чекати й думати. Терпіння — одна з найбільших чеснот.
Герцог відкинувся в кріслі. Хижа посмішка на його обличчі більше пасувала б мільйонорічній скелі. Раптом одне його око почало сіпатися.
Крізь бинти на його долонях повільно сочилася кров.
Хмари знов осідлав повний місяць.
Бабуня Дощевіск подоїла та нагодувала кіз, згребла попіл в каміні, завісила люстро і витягла з-за дверей мітлу. Вона вийшла з будинку, замкнула за собою чорний хід і повісила ключ на традиційний гвіздок у туалеті.
Цього було достатньо. В історії вівцескельного відьомства було зафіксовано тільки один випадок проникнення зі зломом до будиночка відьми. Пізніше власниця будиночка стверджувала, що вважає сам факт злочину найсуворішим покаранням для злочинця.[15]
Бабуня сіла на мітлу і без особливої впевненості пробурмотіла кілька слів. Після кількох спроб вона злізла, подлубалася в прутті й спробувала ще раз. На кінчику мітли з’явився натяк на непевне світіння, але воно швидко згасло.
— Холера, — тихо висловила вона свої почуття.
Вона уважно роззирнулася, чи нема кого поруч. Поруч, однак, виявився лише борсук, який, почувши тупіт відьми, вистромив морду з заростей — і побачив Бабуню, що мчала стежкою з мітлою напереваги. Раптом чари запрацювали, і вона ледве встигнула скочити на мітлу за мить до того, як та рвонула в небо з витонченістю однокрилої качки.
З-над верхівок дерев долинула приглушена лайка, адресована всім видам гномської технології.
Більшість відьом воліють мати хатинки в безлюдних місцинах, з традиційними крученими димарями та порослими травою солом’яними стріхами.
Бабуня Дощевіск такий підхід схвалювала: якщо вже хочеш бути відьмою — зроби так, щоб усі знали, що ти відьма.
15
Сама вона нічого не робила, просто пізніше, коли зустрічала його в селі, усміхалася дещо дивною усмішкою. Після трьох тижнів очікування на неминучу кару він не витримав і вирішив змінити життя; а саме: переїхав на інший край континенту, став взірцевим громадянином і більше ніколи не повертався додому. —