О боги, він ненавидів це королівство.
Воно було крихітним: лише сорок миль у довжину і з десяток миль у ширину, і майже вся його площа була вкрита неприступними горами з льодисто-зеленими схилами і гострими, як кинджали, хребтами, або ж густими непролазними лісами. Як таке маленьке королівство могло таїти в собі такі великі проблеми?
Чого він не міг до пуття проаналізувати, то це відчуття, що королівство мало ще й якийсь інший вимір. І географія цього виміру була куди багатшою.
Він встав і пройшов до балкону, що відкривав незрівнянний вид на ліс. Раптом йому здалося, що ліс теж на нього дивиться.
Він відчував себе приниженим. Це було дивно, бо народ не опирався його владі. Тутешній народ, схоже, взагалі не мав звички всерйоз опиратися хоч чому-небудь. Той же Веренц був по-своєму популярний, і на похорон зібралася чимала юрба: Шельметь пригадав цілі ряди сумних облич. І ці обличчя не мали тупого виразу, зовсім ні. Але була в них якась самозаглибленість, ніби справи королів насправді не мали для них особливого значення.
Це дратувало його майже так само, як ліс. Якби зараз спалахнув добрячий бунт, це було б… адекватніше. Можна було б вирушити в каральний похід, перевішати купу людей, відбувся би злам, такий необхідний для творення пристойної держави. В долинах піддані на копняка відповідали копняком. А тут, у горах, після копняка відступали й терпляче чекали, поки в тебе не відвалиться нога. Як можна увійти в історію, пануючи над таким народцем? Утискати їх було б усе одно, що утискати матрац.
Аби продемонструвати всім, із ким вони тепер мають справу, він уже підняв податки та спалив кілька сіл. Це не справило жодного помітного ефекту.
І ще ці відьми. Вони не давали спокою його думкам.
— Блазню!
Блазень, що закуняв був позаду трону, нажахано підхопився.
— Так!
— Сюди йди, дурню!
Блазень, скорботно брязкаючи дзвіночками, наблизився до господаря.
— Слухай, блазню, тут що, завжди дощ?
— Воля ваша, шанов…
— Просто відповідай на запитання, — сказав лорд Шельметь із залізним терпінням.
— Іноді дощ припиняється, сер. Щоб міг початися сніг. А часом усе королівство вкриває справжній орґулярний туман.
— Орґулярний? — відсутньо перепитав герцог.
Блазень не міг стриматися. Його вуха з жахом почули, як його власні вуста вимовляють:
— Густий, мій пане. Від лалатинського «orgulum», що означає густий суп.[17]
Але герцог не слухав. Слухати варнякання холопів він вважав не вартим зусиль.
— Мені нудно, блазню.
— Тоді дозвольте, повелителю, розважити вас веселими дотепами та добродушними кпинами?
— Ну, спробуй.
Блазень облизнув пошерхлі губи. Насправді він такого не чекав. Королеві Веренцу цілком вистачало для сміху дати блазневі копняка чи пожбурити пляшку йому в голову. Ото був справжній король.
— Нумо, я чекаю. Сміши.
Блазень ніби наважився стрибнути у воду з великої висоти.
— Добре, шановний, — пробелькотів він. — Який ліхтар ніколи і не горить, і не світить?[18]
Герцог наморщив чоло. Блазень відчув, що тягти з розгадкою не варто.
— Та ж той, що намальований! — вигукнув він і злегка вдарив лорда Шельметя надувною палицею та бренькнув на своїй мандоліні — адже це входило в комплект жарту.
Вказівний палець герцога відбарабанив короткий дріб по бильцю трону.
— Так? — сказав він. — А чому?
— Ну, гм-м-м, це, як би сказати, сіль усього жарту, — промимрив блазень і додав: — Мій прадід вважав його одним з найкращих у своїй колекції.
— Закладаюся, він розповідав його інакше, — сказав герцог. Він підвівся. — Поклич моїх доїжджачих. Гадаю, я трохи пополюю. Ти можеш приєднатися.
— Мій пане, я не вмію їздити верхи!
Вперше за весь ранок лорд Шельметь посміхнувся.
— Чудово! — сказав він. — Тобі дадуть коня, на якому їздити й неможливо. Ха-ха.
Він опустив погляд на свої бинти. «Треба, подумав він, взяти в зброяра напилок».
Рік поступово минав. Дні терпляче йшли один за одним. Колись, на світанку мультиверсуму, вони намагалися пройти всі одразу, та це не спрацювало.
Томджон сидів під розхитаним столом Г’юла і дивився, як його батько ходить туди-сюди поміж халабуд, жестикулює і говорить. Вітолер завжди жестикулював, коли говорив; якби йому зв’язали руки за спиною, він онімів би.
17
Насправді слово «
18
В оригіналі як «загадка», так і «відповідь» на неї є практично беззмістовним набором слів, частини з яких навіть не існує в англійській мові. Як у цій, так і в деяких інших книгах серії «Дискосвіт» Пратчетт подібним чином нерідко демонструє хронічну нездатність професійних блазнів до дотепних жартів, що пов’язано з особливостями їхнього навчання в Гільдії блазнів. —