— Добре, — говорив він. — Як щодо «Королівських мостів»?
— Минулого року ставили, — відповів голос Г’юла.
— Гаразд. Дамо їм «Малло, тирана Хапонського», — сказав Вітолер, і його горлянка плавно перейшла на іншу передачу, від чого голос набув потужності, здатної заглушити посвист вітру на порожній центральній площі міста середніх розмірів. — «В крові прийшов я, І за правом крові, Й ніхто кривавих стін цих не злама…»
— Ми це ставили позаминулого року, — спокійно сказав Г’юл. — В будь-якому разі глядачі по горло ситі королями. Вони хочуть чогось веселенького.
— Не моїми королями, — заявив Вітолер. — Хлопче, люди приходять до театру не посміятися — вони приходять Надихнутися, Навчитися, Здивуватися…
— І посміятися, — ще спокійніше додав Г’юл. — Погляньте сюди.
Томджон почув шарудіння паперу і рипіння лози, з якої плели кошики для антуражу, на один з яких, очевидно, присів Вітолер.
— «Майже чарівник», — прочитав він. — «Або Потіш себе».
Г’юл витягнув ноги під стіл — і тим самим випадково розкрив місце, де перебував Томджон. Він нахилився і витягнув хлопчика з-під столу за вухо.
— Про що там? — спитав тим часом Вінтолер. — Чаклуни? Демони? Бісики? Крамарі?
— Мені найбільше подобається четверта сцена акту другого, — сказав Г’юл, штовхнувши малюка в напрямку скрині зі сценічним причандаллям. — «Кумедне миття підлоги з двома служницями».
— Як щодо сцен з мерцями й ліжками?[19] — з надією спитав Вінтолер.
— Нема-а, — протягнув Г’юл. — Але можу нашкрябати гумористичний монолог в акті третьому.
— Гумористичний монолог!
— Добре-добре, в останньому акті є місце для діалогу героя з самим собою, — поспішно сказав Г’юл. — За вечір напишу, нема проблем.
— І нехай когось заріжуть, — сказав Вінтолер, підводячись. — Хай там буде яке-небудь мерзенне вбивство. Це завжди йде на ура.
Він вийшов розпоряджатися встановленням сцени.
Г’юл зітхнув і взявся за перо. За стінами з мішковини купчилося містечко Вислопеськ, яке незбагненним чином дозволило розмістити себе в улоговині між майже прямовисними стінами каньйону. Насправді у Вівцескелях вистачало рівних поверхонь — от тільки майже всі вони були вертикальними.
Г’юл не любив Вівцескелі, і це було дивно — адже то був традиційно гномівський край, а Г’юл був саме гномом. Щоправда, його вигнали з племені багато років тому — не лише через його клаустрофобію, але й через звичку засинати на ходу. Тамтешній король гномів схильний був вважати, що це не найкращий дар для особи, яка повинна не лише робити замах киркою, а й опустити її куди слід. Тож Г’юл отримав від одноплеменців дуже маленьку торбинку золота, щиросердні побажання доброї дороги та рішуче «прощавай».
Зовсім випадково неподалік саме зупинився Вітолерів мандрівний театр, і гном не пошкодував дрібної мідної монетки за можливість подивитися «Дракона рівнин». Він переглянув виставу, не ворухнувши жодним м’язом на обличчі, а вже наступного ранку стукав у халабуду Вітолера з чернеткою «Короля-під-Горою». В принципі, твір вдався далеко не шедевром, але Вітолер був достатньо проникливим, аби зрозуміти, що у волохатій кулеподібній голові живе уява, здатна вмістити весь світ. Тож коли працівники мандрівного театру рушили далі, одному з них довелося час від часу бігти підтюпцем, аби не відставати.
Всесвіт постійно пронизують частинки сирого натхнення. Зрідка одна з них стикається зі сприйнятливим інтелектом, і той відкриває ДНК, чи створює нову форму сонати для флейти, чи винаходить електролампочки, які перегорають удвічі швидше за звичайні. Але більшість частинок так ні в кого і не влучають, і більшості смертних за все життя не дістається жодної.
А декому щастить ще менше: це ті, кому дістаються всі частинки.
Саме до таких належав і Г’юл. Потік натхнення, достатній, аби наситити цілу епоху сценічного мистецтва, постійно струмував у важкий маленький череп, призначений еволюцією хіба що добре витримувати удар сокирою.
Гном облизнув перо і сором’язливо роззирнувся. За ним ніхто не стежив. Він акуратно переклав на інше місце «Майже чарівника», під яким, як виявилося, лежав стосик паперу.
Це була не халтура. Кожну сторінку було полито потом автора, а самі слова ледь продиралися крізь чорнильні плями, мереживо виправлень та закреслень і тоненько прописані вставки. Г’юл хвилю дивився на текст, поки не лишився наодинці зі світом, який складався з нього самого, наступного чистого аркуша і галасливо-прохальних голосів, що сповнювали його сновидіння.
19
В оригіналі Пратчетт обігрує варіанти «смертне ложе» та «сцени смерті чи сцени в ліжку». —